Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....