Коли маски лишаються на десерт,
І останнє шампанське із шумом в ванну,
Я молитимусь пошепки за голос серця,
Що не дасть все обчислити та врахувати.
Що зупинить формули і надзадачі,
І ваги думок втопить у сумнівах клятих.
Я до хрипу у горлі читаю закляття,
Що не дасть мені зсохнути та заклякнути.

Всі пісні сильніші за звичні глухі слова,
Нитка звуку мелодій всесильна і ніжність у них безкрая.
Стежка духу тендітна і до кінця кривава.
І на ній я проситиму мужності, щоб справжніх слів не гаяти.
Ритми серця непевні, постійно закачують нас.
Карусель ця не терпить поразок і стереотипів.
Сонце сходить. Ліхтарно-замріяний джаз.
Спільне небо над нами уже умивається й схлипує.

Я маруджу полотна, читаю до Бога вірші,
Шепочу йому мантри і вчу все про частку «ні».
Він думки мої чує не вперше, і любить мене не гірше,
І приймає мене суцільно, не шукаючи відстані.
Ця відвертість шокує – цензурний дабстеп для мозку,
Моє серце дуальне – дівчачий стімпанк у квітах.
Протилежності справді заскладно зносити,
І лишатись між ними завжди привітною.

Я мрію бути нахабною, майже старече нудною -
І друзі на це якось дивно мовчать і привітно сміються.
А потім я знову прокинусь з новою п"янкою весною,
– і усе випадкове розсиплеться прахом, згорить і згубиться.
Не завжди цензурна, не завжди правильна,
Попрошу обіймів, у них я тону і тану.
В джазовий час у місті чужому, немов востаннє,
Я молюсь пам’ятати той шум єднання
Мого безмежного, вітряного мого океану.
31.03.2016