На гільзу гарячу метелик сідає, та сісти не може –
Попечені крильця і лапки. До крапочки звузився простір.
Метелик архіритуально торкається мушки і ложа,
Страждання-біду накликає даремно, приречено, просто.

А хто це стріляє? Метелик не знає і знати не вміє.
Він тільки легенько собою краплинку життя позначає.
Цілком нетаємно, що постріли – нагле завершення мрії,
Що полудень пахне медами і кров’ю, а не молочаєм.

Дядьки бородаті вдивляються звично в оскалену далеч.
Злоба автоматна і сонце, і трасери -- так недоречні.
В повітрі метелик. Сідати не хоче. Його не чекали.
Повсюдне обмеження волі. Флюїди сумної утечі.

Схолонула гільза, та інші летять як нестримне жолуддя.
Метелик описує коло, бо вибір у нього великий.
Присяде метелик пізніше, як буде суцільне безлюддя,
Де місце для подвигу зяє, а більше – для чорного крику.

2014 р.