Ганя хутко збиралася на працю в колгосп. Трудоднями, звичайно, ситий не будеш, але спробуй не прийди вчасно – і тієї клятої галочки в журналі обліку вже не буде. А це, як мінімум, половина так званої місячної зарплати.
Удома п’ятеро малих діточок. Найстаршій – Федорі – шість років. А наймолодшій – моїй мамі – не буде й року.
Бабця пішла пішки на Західну Україну вимінювати домашю утвар на їжу. Це була вже шоста ходка за півроку. Батько працював машиністом потягу «Київ-Москва» і дома фактично не бував. Вряди-годи надходили від нього посилки, у яких працівники пошти вилучали усі продукти.
Село потихеньку вмирало. Спочатку хворі та немічні. Потім здорові чоловіки та жінки. Не стало собак, курей, котів. Корови порізали ще на початку літа. А нині – у серпні – вони залишилися тільки у колгоспі. Хлів із худобою цілодобово охоронявся озброєними вартовими. Їсти у хаті не було вже з місяць. Перебивалися перепічками із трави та жабами із заболоченого лугу.
У двір зайшла сусідка – баба Олександра. Вона була старою і на роботу її вже не брали. Уміла ворожити, бачила людину наскрізь. Казала «Ось людина жива, а ця скоро піде до Бога». Ніколи не помилялася.
Ганя звично прив’язала шворкою ногу моєї матері до одвірка аби не повзала де не слід, накинула свитину і вже хотіла бігти, але Олександра ухопила її за полу і мовила:
- Зачекай, Ганю. Є розмова.
- Часу нема.
- Сядь , кажу. Бо увечері я помру,- одказала Олександра.
Сіла на лавку під хатою. Довго дивилася на спухлу від голоду мою матір, яка повзала у поросі під її ногами і мовила:
- Бачу, ви перестали годувати малу. Так знай: твоя старша донька – Наталя – помре у жовтні, син Іван – у листопаді. У грудні – Марійка. А ця дитинка виживе і ти не будеш знати покою до кінця життя. Ось, візьми ці гроші, які я берегла на власний похорон. Їх небагато, але до весни, можливо, дотягнете. Мене поховаєш під сосною навпроти дядька Миколи. Я там тичку поставила. Знаєш де це?
- Та знаю,- відповіла біла як крейда Ганя.
- Одв'язуй малу і ховай до хати. Поганий сон снився. Сьогодні на роботу не йди. У хаті є сокира чи вже продала?
-Продала.
- На, тримай,- і стара протягнула власну з порепаним держаком.
- Якщо не піду на роботу, то мене судитимуть. Я вже два рази спізнилася,- одказала Ганя.
- Якщо підеш на роботу – дітей більше не побачиш,- одказала Олександра.
Вона важко опустилася на траву, стала навколішки і почала одв'язувати мою матір. Взяла на руки знесилену дитинку, притулила до грудей, поцілувала в голівку. Дитинка ворушила губами, просила їсти.
- Дай води,- попросила у Гані.
Та хутко принесла кухоль з рідиною. Бабця вийняла з кишені сухаря вмочила у воду, довго тримала аби розкис, і потім почала годувати малу.
- Я в тебе сьогодні буду. Посидимо удвох. Бери дитинку і йдемо до хати. І ще: у твоєї дочки буде два сина . Хай вона назве одного з них Олександром. Ми з ним колись зустрінемось.Гаразд?
Сусідка залишилася удома, а Ганя побігла на луг по жаби. Коли ж прийшла додому – вжахнулася: на порозі лежав сусід - дядько Йосип -з розбитим черепом, у хаті його племінник – Микола, якого вже мертва баба Олександра цупко тримала за горлянку. В кутку, уся в крові, під образами спала моя матір. Збожеволілі від голоду люди прийшли їсти людей. І зустріли свою смерть.
Матір почали годувати. Але багатомісячний голод усе ж таки дався взнаки: до трьох років вона не ходила ногами, а перше слово сказала у шестирічному віці. Моїх тіток поховали поруч з могилами родичів. Сьогодні там росте трава, хрести давно струхли. Бабуся казала аби я сюди ніколи не ходив, не тривожив покійників. Боялася тих спогадів, не хотіла переливати власний душевний біль своїм онукам та дітям. Але навідуючись до села, не йду до бабусиної хати, а спочатку приходжу на цвинтар і здоровкаюся з моїми тітками та дядьком, яких ніколи не бачив. А могилу баби Олександри ніхто так і не показав. Але я знаю де вона: посеред цвинтаря росте одна єдина сосна. Коли я до неї тулюся, то чую: «Здрастуй, малий, от ми і зустрілися».

28.12.2017р.