Йшов 1947 рік. Моїй матері 16. Її батько (мій дід) загинув на війні. У хаті шестеро дітей.
Рік видався страшним. З ранньої весни не випало жодного дощу. А надворі жовтень. Ось-ось вдарять справжні морози і тоді народ просто засинатиме у своїх хатах назавжди. Влада байдуже спостерігала як гинуть люди.
Матір пасла колгоспну худобу. Вигін за селом знаходився в низовині та упирався в чимале болото. Там завжди було сиро і росла трава. Троє маминих сестер уже лежали в хаті попухлими з голоду, а бабусі дали рік тюрми за «колоски». Мусили дати п’ять, але вона була багатодітною одинокою матір’ю, тож її «пожаліли». Найстарша сестра – тітка Федора - у лютому дібралася додому з полону у Франції, де перебувала три роки. Після визволення опинилася у таборі для переміщених осіб, потім їхала додому на попутному транспорті. І десь у Польщі машина перекинулася, вона тяжко забилася, лежала рік у лікарні, тимчасово втратила пам’ять. Прийшла додому боса, роздягнена. А снігу того року було по груди. Ноги обмотала шматками хустки, але й це не спасло: кінцівки були порізані льодом та снігом до кісток. Вона і досі не відійшла від травми. Тож єдиним порятунком від голодної смерті було те, що увечері матір ставила на стіл глечик молока, який вона нишком надоювала у полі. Ховалася коли йшла з роботи, бо видоювання колгоспних корів обійшлося б матері буцегарнею.
На всю сім’ю у хаті одна пара чобіт. Це був скарб, оскільки їх вдягала та людина, яка виконувала найтяжчу роботу. Сьогодні чоботи випало носити брату Михайлу, оскільки він пішов валити ліс. А мама, як завжди, пострибала на луг босою. Підморожувало, трава покрилася інеєм, у п'ятки заходили зашпори, але на це ніхто не зважав: люди звикли жити як звірі. Слабкі помирали одразу. Виживали найвитриваліші.
Корівки розбрелися пасовиськом, до якого впритул підступав старий ліс. Мама відігнала їх подалі від болота і сіла під дикою грушею. Вона була настільки старою, що навіть бабуся казала, скільки живу, а деревина там росте. Її могли обхопити тільки п’ятеро чоловіків. Ніхто не підняв руку, аби зрубати ту грушу. Для чогось вона там росла…
Тривожне мукання корів насторожило матір: вона озирнулася і побачила як від лісу прямо до неї мчить троє сіроманців. Худоба збилася в один клубок, заштовхавши всередину теляток. А біля матері лишилася лише одна Лиска – її улюблениця. Корова глипнула на матір, на вовків що надбігали і…притиснула задом дівчину до груші.
Вовки півгодини танцювали довкола корови, кидалися на неї, отримували рогами копняки і відлітали назад. Корова розуміла: якщо відступить від дерева, то ззаду одразу кинуться звірі. А матір уже втрачала свідомість від задухи.
Нарешті з села надбігли парубки і пострілами з гвинтівок відігнали хижаків. А Лиска розвернулася і облизала матір своїм шорстким язиком.
Наступної весни в грушу потрапила громовиця і вона згоріла. Але мама залишилася живою.
Нині березень, щойно повернувся з лісу зі жмутком молодих дичок, половину з яких посаджу на вигоні, який упирається у старий поліський ліс.

09.01.2018р.