- Аню, ну скільки можна тебе кликати? Зараз все охолоне. – почувся із кухні невдоволений крик.
- Ну зараз, мам, ще 5 хвилин і йду, - відповіла дівчина, продовжуючи зосередженно клацати по клавіатурі, неначе від цього залежало її життя, - главу тільки допишу, останню… Сподіваюсь, що останню.
- Люба моя, якщо ти зараз не підеш на кухню, то наступну вечерю я приготую із твого папуги, - у голосі матері вчувалося явне роздратування, яке характерне всім матерям, чиї діти вже декілька годин сидять голодними.
- О, тільки Адольфа не чіпай будь ласка, бо ще одну «Боротьбу» забракує цензура. Вже йду, - Анна встала із плюшевого медведя, який останнім часом заміняв їй пуф і попленталась на кухню, насвистуючи набридливу мелодію собі під носа.
- Ти чого така весела? – матір вже була готова вичитувати лекцію «У всьому винен комп’ютер», але хороший настрій доньки пом’якшив її сердечко.
- Мамо, мамоооо, я дописалаааа, дописала, ти чуєш? – дівчина почала танцювати навколо столу якісь не зрозумілі танці, схожі на ритуальні жертвоприношення з нотками епілепсії.
- Воу, заспокойся і поясни нормально. Що ти дописала і чому зараз пародіюєш лангуста?
- Фанфик свій дописала. Про найкращого в світі чоловіка із карими очима та ідеальними манерами.
- Ти б шукала його краще, а не описувала. Їж давай.
Наступного ранку Анна ніжилась в ліжечку навіть не підозрюючи, що сьогодні саме той день, коли її життя перевернеться із ніг на голову. Звичайна п’ятниця, канікули в університеті. Ну хіба можна придумати ідеальніший час для того, щоб офіційно розслабитись і нічого не робити? А, стоп. Вона згадала, що купила абонемент в спортзал і для того, щоб Юля з котиком не почали кидати в неї тапками, дівчині доведеться протриматися хоча б тиждень. Ну що ж, дівчат і тварин розчаровувати не можна, вибору не залишається, доведеться вставати. З неохотою Аня таки встала з ліжка, точніше, сповзла з нього і відправилася у ванну.
«Бути чи не бути? Зробити макіяж чи піти поїсти?» - саме перед таким стратегічно важливим вибором постала дівчина, тримаючи в одній руці туш, а в іншій – виделку. Із мішками під очима, але задоволена правильним вибором, вона вийшла з дому, увімкнувши улюблену музику в навушниках.
Погода була чудовою, дощ лив, неначе хотів змити з себе цю мерзотність(людей), а вітер, схоже, вирішив взяти участь в забігу на довгі дистанції. «Добре, що не фарбувалась», - подумала Аня, стоячи на черговому світлофорі. Настрій був підозріло хорошим. І що б це могло означати? Майже біля залу її погляд зупинився на юнаку, який був як дві краплі води схожим на героя її фанфику. Високий, із скулами, якими ковбаску нарізати можна, ідеальною осанкою і одягнений в чорне довге пальто. Задивившись, дівчина мало не врізалась в скляні двері залу. Вона затрималась перед ними, вагаючись: «А може підійти і познайомитись? Тим більше, геніальна пікап-фраза вже готова. Хочааа, це ж з ним потім на побачення доведеться йти і я зал пропущу. А коли в нас народяться діти, я розжирію, стану негарною і він мене кине, сказавши, що я сама до нього на вулиці причепилась, він навіть не хотів знайомитись. Стоп. Аню, ало, ти чого? Розслабся. Але, ідея правильна, нехай перший знайомиться». З такими думками дівчина відчинила двері і зайшла досередини.
Присідаючи вже в черговий раз, Аня розуміла, що хлопець не виходить з її голови. Вона вже навіть почала картати себе за те, що не підійшла до нього, коли мала таку можливість, але тут, її роздуми перервав юнак кавказької зовнішності, який поставив свою руку їй на плече і промовив: «Спартсмєнка, ти там хочеш фундук наприсідати?» Мдааааааа, схоже, не вона одна тут пікап-мастєр. Ну що ж, доведеться використати свої вміння відшивати всяких там. Не промовивши ні слова на такий уїдливий «комплімент», дівчина гордою походкою відправилася до іншого тренажера, оглянувши горе-залицяльника презирливим поглядом.
Закінчивши займатись, Аня прийняла душ, переодягнулась і вийшла із тренажерки, її незмінними супутниками були думки про чорноволосого інтелігента. Коли дівчина зайшла до кімнати, першою ж справою вирішила почитати відгуки до свого фанфика, про який зовсім забула через чарівного незнайомця. Гортаючи слова захоплення, її погляд зупинився на дуже знайомій фізіономії на аватарці. Невже? Тремтячими руками Анна розгорнула фотографію повністю і завмерла. Як? Як таке може бути? Стоп. «А може, я сплю?», - подумала дівчина і для достовірності вщипнула себе за руку. Ця ідея виявилася не надто хорошою, бо вона аж підстрибнула від болю. Видно, здивування зняло обмеження із сили. На фото був саме той юнак, якого Аня бачила сьогодні біля спортзалу – чорнявий, з ідеально підібраним одягом і такою звабливою позою. Коли здивування почало потроху відступати, а по тілу знову почала з нормальною швидкістю текти кров, її голову відвідала цілком логічна думка: «ВІН ЧИТАВ МІЙ ФАНФИК?????????». І це була остання логічна думка на найближчі 15 хвилин. Стоп. Коли Аня опанувала себе, вона вирішила прочитати, що ж саме написав цей прекрасний незнайомець під її творінням. «Чудово! Я в захопленні! А в головному герої з кожним наступним рядком все сильніше впізнаю себе. У вас талант, Анно», - прочитавши цей коментар дівчина викрикнула: «Звісно впізнаєш себе. Я те саме сьогодні думала!». Різного роду думки, неначе тарганчики-параноїки металися в її голові. Із цього трансу Аню вивела ритмічна музика, яка, неначе сотні маленьких єнотиків, пронизала її тіло. Це було нагадування про заняття в автошколі. Дівчина подумала прогуляти його цього разу, адже в такому стані водити автомобіль їй буде важко, але маленький єврей в середині голови нагадав їй, що заняття оплачено, а значить, пропускати його не можна. Ну що ж, і тут вибору не залишається. Доведеться іти.
Всю дорогу Анна не випускала із голови цю ситуацію. Аналізувала, фантазувала і знову аналізувала її ще раз і ще раз. Невже це справді могло статись? Вона зустрілась очима із інструктором і неголосно привіталась. Чоловічок відповів їй легким кивком і запросив одразу ж приступити до практики. Дівчина сіла за кермо і запитала: «Куди поїдемо?» Інструктор задумався, оглянув заповненість бензобаку, потім перевів погляд на Аню і, нарешті, відповів: «В місто. Найкращих перешкод, ніж наші дороги і пішоходи не придумаєш» Дівчину дуже здивувала ця фраза, адже це було всього-лиш її друге заняття і проводити його в центрі людної столиці було дещо небезпечно, проте, вона була задоволена довірою інструктора, тому швидко завела машину і, навіть, на деякий час викинула із голови думки про галантного любителя фанфиків. Щоправда, зовсім ненадовго.
Вона їхала по Васильківській і зацікавлена розглядала зустрічні машини. Цікаво, чи багато в них людей, які потенційно можуть виявитися її знайомими? Роздуми перервав глухий удар і голосний крик інструктора, який цензура забороняє передавати прямою мовою. Невже вона збила людину? І що тепер буде? На тремтячих ногах дівчина обійшла машину і просто не повірила своїм очам. Це вже не можна назвати простим збігом обставин. Доля, не інакше. Аня від несподіванки, а може, від істерики, почала голосно сміятися, чим викликала здивування не тільки інструктора, а і чорнявого високого юнака який, на щастя, не постраждав. Дівчина допомогла хлопцю піднятися і почала розповідати йому все, починаючи від спортивного залу і закінчуючи фанфиком. Він згадав про історію раніше невідомої йому авторки, в якій так влучно описували всі його риси і від несподіванки почав сміятися разом із дівчиною. Вони весело реготали, тримаючись за руки, і не могли повірити в цей жарт долі, а інструктор, не розуміючи, що відбувається, але в душі радіючи, що машина залишилась цілою, сам сів за кермо і поїхав у найближчий паб відходити від шоку.