Коли їхала з Мар’їнки четвертого січня, то настрій був такий, як і проливний дощ за вікном автомобіля. Усе нібито і добре, бо зібрали гарну передачу для хлопців, відвезли, розділили, можна і святкувати Святу вечерю з чистим сумлінням. Але якраз оте сумління і не давало спокою, бо я їхала в теплий і затишний дім до сім’ї, хоч і неповної наразі, бо молодший син Олексій також в АТО, а вони – молоді і дужі, із усіма людськими потребами і бажаннями будуть там, далеко від своїх коханих, рідні, діточок. Чотири роки війни, чи задумуєтеся ви, друзі, як важко воїнам психологічно. Коли чую, що допомога воїнам не потрібна, бо вони і ситі, і одягнені, і озуті, то хочеться тому, хто так просторікує, дати банальний ляпас. Чому люди думають так примітивно і прирівнюють тих, хто нині захищає нашу землю, для нас з вами мало не до худобини. Коли там так добре, то станьте усі в чергу туди. Нехай наша контрактна армія тріщить від напливу бажаючих і тоді, можливо, будуть виписані нові правила несення служби на передовій і відпусток такі, які є у цивілізованому світі. Бо воїн Він ще і людина з усіма фізіологічними потребами і країна повинна дбати про нього різносторонньо, вони ж наші сини і повинні повернутися повноцінними чоловіками у мирне життя. Війна затягнулася і у армії потрібно змінювати правила, тому що навіть хорошому і досвідченому командиру буде усе важче працювати із своїми підопічними у нинішній ситуації. Що я тільки не передумала поки їхала назад. Я не обмовилася і не помилилася, для нас з вами захищають землю, не для Порошенка, Ахметова, Коломойського і Ко., а для нас з Вами. Бо вони нашкодять, втечуть на своїх літаках, а нам і нашим дітям жити тут і відбудовувати країну, точніше рятувати її, голу, босу і доведену мало не до клінічної смерті. Можливо комусь не сподобається, даруйте, пишу, як відчуваю.
12.01.2018р. Надія Таршин.