Думки сформовані у коло
Ведуть мене у заметіль.
Життя вирує й сніг навколо
Дарують радощів хміль.

Люблю тебе, люблю знайому,
Що пухом снігу обросла.
В морозний вечір, крізь утому,
Ти митті щастя вітром принесла.

Вони цвітуть неначе квіти,
Не дивлячись на лиховій.
Їх треба всіх мені зігріти,
Але несуть мене у вир подій.

Подій старих і дуже значних,
Коли я в руки перший раз узяв
Під гулькіт звуків ніжних, смачних,
Мене він татом тоді ще не називав.

Тебе побачити я хочу сину,
Розділити разом лиш життя.
Ти вже дорослий і в якусь ще днину
Надіюсь зрозумієш "каяття".

Бо мати бачити не хоче
Того хто зруйнував "руїну",
Йому поламане плече.
Везе від мене в іншу країну.

Життя там краще від усього.
Було вже так, але проміж тим
Не згадуєш ти вже старого,
Бажаєш щастя молодим.

Думок ще вир, і вир ще мрій.
Танцюють всі вони навколо,
Як вітер віє суховій.
Себе ти почуваєш кволо.

Не сохнуть рани – кровоточать.
Забудь. Забудеш. Забуття.
Вони тебе немов собаку дрочать -
Ні думкам мрій, ні каяття.

Пройти свій шлях ще по новому,
Зробити менше помилок,
Сказати можна молодому,
Але не підстелиш ти гілок.

Любити тих хто тебе любить?
Самому смішно - мабуть гріх.
Буде тебе ввесь вік коробить -
Не плач буде, а сльозів сміх.

Не проживеш ти віртуально.
Не збережешся від помилок.
Любити також нереально
Приказаних собі дівок.

Народять хоч тобі дитину,
Але життя все ж дасть урок.
Покаже, що не треба, сину,
Нікого мучить - зроби крок.

У кожного свій шлях.
Простий, тернистий чи по під хмари.
Або ж то зовсім - в лагерях.
Куди підеш і де зазнаєш кари?

Що спинить, а може просто дожене?
Незна ніхто. Хоч й скажуть ніби
Що доля є. Не знав мене...
Гадали долю і не пророчили біди.

Але був жах і були люди.
Залишили свої сліди,
Такі "чемнесенькі" паскуди....
Щоб знав - то краще самоти.

Ходив петляючи стежками
До болю ніг, до спини ломоти.
Пройдуть вони. Замете снігами...
Будуються нові сімейнії мости.

Думки летять понад думками.
Роки минають - ти ростеш.
Живемо ми різними світами.
Зійдуться може? Може промайнеш?
(червень 2017)