Щось непривітна Верховина. Уся в вітрах …
Колиба двері мов сама відкрила. Ламаєш страх.
Чого вас в гори? Тут саме каміння? Питає старий гуцул.
Сміюся: в пошуках цікавих клаузул?
Попахкує у нього люлька,
Чи то земля в руках? Вертить. Маленька кулька …
І вік його для мене таємниця,
Чи то йому таке свята водиця?!
Чого прийшов? На бай зайшов? Чи бартки гарної не маєш?
Сміється: в жовтні може афини збираєш?
Чекай, принесу бербеницю. Може зі мною поснідаєш.
Чи яка бола? Але ж борзо ходиш? То правди значить ти шукаєш.
Ото вже варият. Одного вже такого знаю.
Сиджу отут і теж у гір сто літ питаю.
І вже щось знаю. Трохи бачу. Трохи чую.
Бери ось гуглю. Троха з тобов помандрую.
Зайшли в печеру. А вона питає: єк дужі?
Що тут сказати? Я ж гуцульською не знаю.
Мій гуцул каже: та хіба ж то лихо.
Кажи, як вмієш. Але кажи дуже тихо.
В наступну мить ти раптом помічаєш, що ти вже птах. Летиш.
Щось по землі шукаєш.
Чужа якась земля. Порожня. І втомились крила. Здавалося, що спиш.
Та відчуваєш, що втрачаєш сили.
Мольфара кличеш. А його нема. Ти падаєш …
Упав без болю. А навкруги стіна. Печера мовчазна.
Ти знову пробуєш. Злітаєш вище й вище.
І раптом вниз. Фігура мовчазна. То інший я.
Замучила війна. Десь в самоті моя сім’я.
Не повернутись. Я це розумію. І вибору нема.
І знову вниз. І знов багнюка, рови,
Австрійська форма. Незнайомець щось говорить.
Це знов війна. Потиснута рука.
Мій птах летить. У прірву він шугає. За ніччю ніч.
За роком рік минає.
А далі диво – дивина. Сидить у горах чоловік і шахи грає.
Якими ти? Мене питає.
Хай будуть білі. У перемоги є ціна? Ціни не має.
Є мета. Хто зрозумів мету, той в грі перемагає.
Та чудернацьки граєте щось ви. Хіба одразу стільки ходів
Оця фігура має? І кінь так різко вниз не повертає.
А хто це так сказав? Хто правила дав ті?
А може правила у кожного свої.
Хай кожен сам по своєму зіграє …
Тоді де візьму я аж стільки тих світів?!
Тоді і істина буде моя?!
Але ж самотність гірша за звитягу.
Оце і є твоя ціна …
Шукаєш одинокі душі і творите всі разом світ.
Чи світлий, чи такий як чорна ніч?
Заради спільного добра
Ти відмовляєшся крутити долі.
Свою, чужі. У цьому добра воля.
Кусочки світлого збираєте в одні долоні …
Я дякую за все почуте. Зі мною поруч весь мій рід.
Політ – то вже для мене звична річ.
Але чомусь, чим далі, тим чорніше,
Все менше переплетені світи.
Що на землі здається багатіше,
То для душі – в багнюку забрести …
Голос мольфара: ой, пропаде ґазда.
Я й не помітив, що весь час той поруч був.
Вирує темрява безглузда.
А у цих шахах хто хоч щось добув?
І знову на горі. І знову шахи.
Сидить, блиститься весь яскравий пан.
І посміхається, говорить дуже гарно.
Але вже правила диктує сам.
І кожні п’ять хвилин він правила міняє.
А може навіть кожну мить.
І круговерть він цю не зупиняє.
Втікай назад. Душа моя кричить.
Я дошку з шахами від себе відкидаю.
І знову птах мій десь в пітьмі летить.
Кидається із боку в бік. Він обрій хоч якийсь шукає.
Враз бачить світло. Радісно кричить.
Знову печера. Все пізнав? - питає.
Супутник мій. Я вже й не знаю хто.
А де ж мій рід? Десь по світах блукає.
Як буду рятувати я його?!