У очі інквізитора дивитись,
То справді задоволення мале,
За соломинку розуму схопитись,
Якщо в очах тих є хоч щось живе …
Ти розумом своїм всіх здивувала,
«Померлих» двох з могил їхніх підняла,
А заздрість поруч мов мара постала,
Людська глупота відьмою назвала …
Ти їм про те, що прочитала у книжках,
Списала у землі світанках,
Що вечорами бачила в зірках,
А страх говорить, що ти «мор» вчинила в замку …
Красуня, коси твої до землі,
Таким вклоняються великі королі,
А перед очі пре якась подоба,
Даремна твоя слів спокійних спроба …
Погляд надії посилаєш у віки,
Що це можливо, знаєш. Поможи!
Когось у часі просиш і благаєш …
І він не витерпить. Зламає всі закони. Що для любові людські заборони?!
Зірвавши пелену тисячостоліть,
Ховаючи кохану від жахіть,
Той хто з тобою наче привид говорив,
Тебе від твого світу полум’ям закрив.
Здивована. Світ замків і машин.
Жінок, що не згинають спин. І не ховають вроду від людей.
Тобі достатньо було двох годин,
Щоб зрозуміти, хтось усе зробив. Із твоїх мрій. І деяких ідей.
А час, як виявилось, спить. Твоя любов, як і тоді, стоїть
В оточенні новітніх інквізиторів очей.
Для них тепер не злочин книжка чи знання світів.
Новітній злочин – вибух почуттів.
У цьому світі нежива любов,
Пальне для мозку, що колись текло як кров.
І словом неможливо образити,
Усе, що можна, треба дослідити.
Твою любов зібрались засудити.
Твої емоції тут жоден аргумент.
А вирок – знову на вогні спалити,
Бо не потрібен недолугий інструмент.
Ламаєш все. Що цінності в безкриллі?!
І разом ви щезаєте в віках.
Машини й інквізитори безсилі.
Там де любов, там пропадає страх.