І зупиниться серце моє у польоті,
Коли мрію дитячу я наздожену.
Де морози ятряться в моїм підворотті,
«Так ніхто не літав, – захихикає хтось,—ну і ну!»
Так! Так ніхто не літав і літати не буде,
Не повториться вигин вигин здивованих брів.
Тільки вигін і гуси – ознака огуди…
А тоді, а тоді – ними снив,
З ними зрів!
Це теперечки можна прифантазувати,
А тоді, а тоді – що могли пастушки?
Вміли жити в безчассі,
Без ліку, без дати
І не знати:
До вічності йдуть всі стежки.
Та від цього не будеш літати високо.
Просто – якось з нудьги – розженешся й злетиш.
І не льотчик тоді ти,
Не жайвір,
Не сокіл,
А всього лиш новітній хлопчиш Кибальчиш.
Та ось так ще ніхто не скріпив оборону,
Щось подібне було за часів есесер…
А тепер вам розкажуть про білу ворону,
Що любила і любить життя над усе,
А яєць не несе.
Не цінують отих, що бажають літати,
І типовими стали у нас бур’яни.
Всі ми родом з дитинства… –
Не важливі тепер
точність, вірність цитати,
Що мені зорянить.
Ні, не треба тепер набирати розгону!
І мене били, гнали,
А це вже – розгін!
А по тім – полюбили,
Як люблять «Калину червону»,
Де Шукшин, мов по серцю, оре свій останній загін.
Там біда, тут біда і мене – знай! – бідою
Обплело, обмело – і як хочеш лети!
Як поет Пастернак, я життя називаю сестрою,
І, можливо, тому відчуваю, що близько мені до мети.
Попід сонцем кружляють журавлики в небі,
Знай: від цього світлішає вбогість боліт!
Я ще вчора жалів: у дитинстві злітати не треба.
Але хто перерве той постійний політ?
Ось така таїна.
Як вино і отрута,
Так всесильна вона, що ти краще мовчи.
Не кажи, не кричи,
Просто тихо спокутуй
Той, з дитинства, політ…
А зустрінемось ми, як завжди, –
Через тисячу літ.

2009 р.