Забагато свічок у поезії, мало вітрів.
Хитрувато бурмоче хитка, перезріла епоха.
З «А-4» накази розлого лягають в «А-3»,
І поезія, ніби «НЗ», видається потрохи.

Не так вітер донбаський подув – і свічки попливли.
У яке джерело не заглянемо – бачаться очі
Тих, що в небі пливуть у сріблястій посмертній золі,
І від цього частенько не спиться і ночі коротші.

Я приречений сум за собою несу, як росу.
Поетичне становище. Вітру нема. І не буде?
Ой, затишшя моє! Я тобою себе притрушу,
Щоб уникнути вірусу – вічної ерозастуди.

В революції вітер. А той, що надворі – двійник.
Ось така то поезія, схожа на слідство. Погляньте!
Я у ній – напростець. Час оскірився звіром і зник.
Він торкнувся поезії і повернеться галантним.

Ну а я -- призвичаєно буду іти навпрошки.
А свічки і вітри переповняться давністю суті.
І рипітиме вірш, як елладські піски преважкі,
І дзвенітимуть ноги, у ямби-хореї закуті.