Ізранку дощ — то буде день погожий,
В дорогу дощ — щаслива буде путь.
А в мене щось на успіхи не схоже,
Хоча в прикметах я шукаю суть.

Розсипала на стіл сільничку солі,
Забула щіпку кинуть за плече,
Щоб не збулось нещастя. А від болю
Не тільки в серці, і в душі пече.

Там десь далеко захворіла мама
І я зібралась вранці до села.
Хоча неждана пізня телеграма
Не мамою відправлена була.

А надіслав її мені сусіда,
Кремезний, роботящий селянин.
І я надіюсь — встигну до обіду
Обняти маму. Декілька годин

Автобусом проїду по Сумщині,
Щось напишу про села і гаї,
Про хлопчика, який на конячині,
Нагадує дитячий світ мені.

І не куняю я, біжить дорога
Через ліси і ріки, за мости,
До маминого рідного порогу,
Що споришем устиг вже зарости.

Бо виросли матусині онуки —
Трави не топчуть, не збивають ніг.
У них тепер шляхи всі — до науки,
Бабусин дім для них — то оберіг.

В саду на груші гойдалку колише
Весняний теплий ніжний вітерець.
І груша скрипне, наче схлипне тиша,
Як місяць свій запалить каганець.

І заґелґочуть гуси на світанку,
В дійницю вдарить струмінь молока…
На звуки був багатим світ ізранку,
Коли в подушку куталась щока.

І мамине: «Вже прокидайся, доню,
Бо скоро сонце вигляне з‑за хмар».
І пахли молоком її долоні,
Як завжди пахне ладаном вівтар.

Я напівсонна виганяю з двору
Своїх гусей на вранішню стерню.
І пил дорожній зігріває впору
Оцю сільську малечу, всю рідню.

А досипали ми попід скиртами,
Закутавшись в солому аж до вух.
І як раділи потім наші мами
Тим колоскам, що зібрані в фартух…

Отак і збігло, відійшло дитинство,
Стекло водою, проросло в полях.
Навчання, і кохання, й материнство —
Тут кожен свій проклав у вічність шлях…

Як добре — мама стріла на порозі:
«Заслабла трохи, ти пробач мені,
Бо важко, доню, вже мені невзмозі
Одній тут бути довгі ночі й дні.»

А я щаслива — мама біля мене,
В дитинство повернулася душа.
Під маминим крилом благословенним
Відчула захист, як мале пташа