Ви здуру кладете життя і тіло,
І вірите в облудливі слова.
Свобода й воля звідси полетіли,
І Україна з вами ледь жива.

Вас убивають вже не поодинці,
Свідомо убивають з-за землі.
Де розум ваш, скажіте, українці?
Чому спите? Прокиньтеся! Малі

Ті спротиви, що де-не-де проходять,
В конвульсіях конають. І тоді
Вас винищать страшні чужі заброди,
Що геноцидом правлять. На воді

Річок, озер, поставлено кордони,
Напитись ніде, просто підійти.
Для вас, зчумілих, всюди заборони,
Бо мовчите, і сестри, і брати.

Радієте чужому вам безвізу,
Де праці з ранку вже нема межі?
Для вас, дурних, працює телевізор,
Де вішають брехню чужі мужі.

Вони для нас, насправді – воріженьки,
Яким потрібна лиш оця земля.
А ви забули, у якої неньки
Ви народилися? І вже здаля

Не бачите, хто обікрав країну,
Хто до могил зігнав увесь народ.
Хто на війну погнав чужого сина
І в тюрми тих, хто ще шукав свобод.

Хто посадив своїх у телевізор,
Щоби збивали люд з його шляху,
Щоби втікали з дому вже без візи,
Від безгрошів’я, голоду, страху.

І що? Змиритись? І здихать родами,
Все ворогам залишити своє?
За нелюбов, невірність, зраду мами,
Безпам’ятство – забули хто ви є!

Ще поміж нас живуть думки Шевченка,
І сіють вічне Леся і Франко!
Вставайте, люди, помирає ненька,
Між нами ворог, влесливий страшко!
18.09.17