1

Радіаційний, наче стронцій,
і карколомно різномовний,
запертий в черепній коробці,
усесвіт проситься назовні,
туди, де будь-яка істота,
по суті, є Великий Вибух,
де слів обвуглена марнота
міцна, неначе той запридух,
бо там без краплі алкоголю
в спіралі лущаться орбіти
та й розщепляються на долі
нового квантового світу,
нового всесвіту, і в ньому
я виникаю щохвилини,
зірками пінюсь, а по тому
зникаю знову і невпинно
пульсую, та й шукаю згоди
між ліхтарями й світлячками,
у чорний череп небозводу
зсередини б’ючи словами.

2

Десь, череп не пробивши простору,
хтось потопає в часу звивинах,
як в океані міноносному –
підводний човен попід хвилями,
і стукотить у дно з бездонного,
і ще гуде повітродувкою,
і мерехтить всіма нейтронами,
нейрони спалюючи думкою,
аж глибини клекоче вариво!..
Галактикою в ньому збурююсь,
бо в стукотіння це і марево
щомиті зовні я занурююсь.
В обшивку міст метеоритами
щосили в сподіванні грюкаю,
що витягну зірок магнітами
до себе тих, що каменюками,
дахами й цеглою засипані
та черепами геть огорнуті,
і намагаюсь ними дихати,
вдивлятись ними в барви й формули
того, що поки антрацитове
для зору, дотику, свідомості…
А ранок вже еритроцитові
сонця фарбує невагомості.
Тож додаю до пітьми подуву,
зриваю к дідьку піну побуту
і черепів тужаві глобуси
на єдність космосу випробую.

2017