Ми сиділи в кафешці Поезія на майдані Поезії та й говорили про Поезію. Розмова йшла мляво, сильно заводитися не було резону. Вечір розчинився в ніч, увімкнулися ліхтарі, а кельнерка поцікавилася, чи нам чогось ще. Оце ми і розбіглися, на всі чотири сторони. Вітерець ледь ворушив банальне тротуарне сміття між хаотичними тінями навстріч.
 
Поруч із фрагментами напівпроіржавілих листків, обгорткою з ескімо, подертим флаєром, зневірявся зіжмаканий паперовий аркуш цитринного кольору. Вчасно спинившись, ступивши три з половиною кроки навспак, я підхопив й розправив його, мов Аліса, яка читає із пляшечки напис випий мене. Мені, бачте, очікувалося знайти вірша.
 
Не чийогось, скоріше нічийного, може й саме того Вірша, якого даремно шукав був часом, повсюди й всіляко. Але те виявився не Вірш, навіть не вірш, а самотній рядок, скоріше згори, чим посередині аркуша: Сьодні <такого-то> я почав придумувати собі життя
 
Напевно якийсь роман, сягнувши за мить й одразу розчарувавшись, подумав я, а позаяк матерії чуттів моїх безнадійно були & лишаються поетичними, то просто його викинув