Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
В обійсті дружно порались батьки:
Уміло тато щось ладнав неспинно,
Плекала мама диво-квітники.

Здавалося усе незмінно-звичним:
В саду і на подвір’ї, в хаті – лад.
І буде, вірив, так тривати вічно.
Ніколи думки іскорка мала,

Що і батьків здолати може втома,
Не заяскріла у моїй душі.
Спішив охоче, з радістю додому –
В родинний спокій-затишок хутчій,

Де сиві батько з матір’ю у зладі
Леліяли разом сімейний рай –
І дітям, і усім онукам раді.
Незгоди не буяв чіпкий курай.

Та вагота років не спить. – Безжально
Притьма серця утомлені спиня…
І скапує гірка сльоза прощальна,
Осиротіло щулиться рідня.

Покликав спершу Бог журавку-маму
О пізньо-листопадовій порі –
І вічними небесними дарами
Її смиренну душу обігрів.

Але вона у небі… сумувала,
А батькова – тужила на землі…
Хоч полину в житті було чимало,
Любов єднала – їй за це уклін.

Вітри розлук минали спільну долю,
Удвох – не підкорялися рокам.
Самотина – із присмаком юдолі
Була для них нестерпна і терпка.

І тато журавлем услід полинув
Своїй журавці – у захмарний світ
Тієї ж саме днини і години
Що й мама, тільки… через дев’ять літ…

Подружні миті щастя – швидкоплинні,
Хіба що вічність зупиняє час…
Вже шостий рік у парі – на спочині
Мої батьки. І моляться за нас.

Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
Тепер (як прикро!) сином не зовусь…
Радію – діти, внуки на гостині.
І я щасливий – батько і дідусь…

22.03.2018