Справи йшли так добре, що Андрій, якому від успіхів голова пішла обертом, і незчувся, як насунулася біда. А починалося ж все прекрасно! – Десь років із три тому йому зненацька запропонували очолити невеличку, але симпатичну громадську організацію, і він погодився, спокушений обіцянками свободи слова, дій та бюджетної автономії. І все те отримав – у певному сенсі, звісно: в межах колись розпочатих і дещо занедбаних проектів, давніх приязней і ще давніших ворожнеч, які легко спалахують і довго чадіють у тому світі, що обертається навколо солодкого слова «ґрант».

Так чи інакше, але проекти поволі оклигали, доволі ефектно фінішували та отримали схвальне мугикання донорів. Ба більше! – вони увінчали Андрієву біографію омріяним з дитинства: двома товстенькими книжками – посібниками, на обкладинках яких він позначив своє ім’я першим серед співавторів, з яких декого і в очі не бачив. До того ж, проекти та книжки спричинилися до негучного галасу в галузевій пресі, а за тим галасом, як і годиться, потягнулися до Андрія інтерв’юери, а за ними партнери, пропозиції та запрошення. Перший малий успіх потягнув за собою наступний, дещо більший; той породив упевненість, а вона розсунула горизонти та відкрила нові можливості; можливості, ясна річ, були не новими, а добрими старими, але зовсім нещодавно Андрій навіть і мріяти про таке не міг. Відтепер його життя ніби вийшло на новий рівень запаморочливої гри, де скрізь ховалися призи, бонуси та подарунки.

Щоправда, час від часу Андрієві робилося ніяково; колись – ще вчора! – він почувався відповідальним за все, що відбувалося в світі; в світі ж відбувалося так мало хорошого або корисного, що Андрієві вуха постійно палали від сорому – за все одразу. Згодом він спромігся віднайти таку-сяку рівновагу; коли ж він змусив себе по-справжньому відповідати тільки за те, на що справді міг вплинути, його загальний життєвий настрій поліпшився, сором до його вух збайдужів, а справи пішли краще. Проте світ ґрантів чи то був, чи то здавався таким, що успіхи в ньому породжували ту саму ніяковість. «Чи потрібне те, що я роблю, бодай комусь, за винятком ґрантодавців-донорів?» - ось про що бентежився Андрій. Відповідей на це питання було дві, жодна його остаточно не переконувала, то ж він вдавався до спроб якось вийти за рамки світу, який ставив те питання, але не давав певної відповіді. А вийти за ті рамки було напрочуд легко.

За інтерв’юерами до Андрія потяглися люди – а він і уявити не міг, що такі прості та нібито зрозумілі речі створюють їм аж стільки проблем! Та й з чим проблем? – з головним, мало не зі святим – із землею, ріллею та присадибними ділянками. І він, чим тільки міг, допомагав, але що він міг? - Розтлумачити закон, пояснити, куди та з якими паперами звертатися, ті папери скласти – от і все. Розповіді прохачів про сваволю, невігластво або байдужість чиновників переконували Андрія, що поміч від нього прохачам і справді – невелика, радше втіха, а не допомога. Та він і втішити міг далеко не кожного – адже в глибині душі чудово знав, що до справи, якою тепер опікувався, не мав ані особливого хисту, ані справжнього покликання, ані щирого інтересу. Проте збентеження та його приспана за-все-на-світі-відповідальність змушували його робити бодай це – і він робив: розбирав каракулі селянського письма, вчитувався в документи, порпався в законах, ходив до знайомих фахівців радитися та писав довжелезні «консультації» - на щастя, паперу від вже закритих проектів лишилося досхочу, на все життя вистачить. Писав і розумів, що напевно допомагає не прохачам із далеких сіл, а себе рятує, долаючи докори сумління та сумніви.

А часу на ті докори та на «консультації» в Андрія лишалося не так вже й багато – успіх є така річ, що поглинає все – і час, і сили, і увагу, а надто успіх перебільшений або примарний. Лишень уявіть собі альтернативу: купа заплутаних, незрозумілих, майже безнадійних, невирішуваних роками справ, і запрошення з доповіддю до Норвегії або Італії, пропозиції долучитися до розробки важливого закону або підготовки нового підручника, за якими вже вбачаються нові, ще більш принадливі запрошення та пропозиції… І Андрій опинився в такому бурхливому вирі життя, що майже не замислювався, вкрай нечасто бентежився та ніколи не карався – плин подій переривався лишень сном, а сну було обмаль, а вві сні перед ним і надалі розчахувалися нові горизонти та майоріли нові можливості, тільки встигай користатися… - Особливо тепер, коли до «пана Андрія» зверталися звідусіль як до «експерта», а не очільника невеличкої, але симпатичної організації, від якої, щоправда, внаслідок Андрієвих персональних здобутків майже нікого не лишилося. Люди знайшли собі цікавіші та більш прибуткові справи, а він їх і не тримав: чи ж це не він досяг такого успіху, чи ж це не вони скніли без нього зі своїми занедбаними проектами?

Отже, біда сталася просто посеред такого п’янкого й захопливого руху, що від того здавалася цілком несподіваною та непередбачуваною. Одного чудового травневого ранку йому зателефонували та наказовим тоном запросили прибути; ігнорувати би такі запрошення! – проте очільник міністерства, на одному полі з яким і здобував свій успіх Андрій, навряд чи схвалив би таку незалежність. А ще міг би й приміщення позбавити – адже було те міністерство Андрієвим орендодавцем, лендлордом і володарем кількадесяти квадратних метрів, на яких розташувався його кабінет, громіздкі важезні столи та шафи, в яких зберігався чималий архів організації, а головне – її величезна, за десять літ зібрана фахова бібліотека. Тому Андрій відповів у слухавку «добре», а в призначений час постав перед чиновником.

Він ще тільки роздивлявся новопризначеного міністра, силуючись збагнути, чого той хоче та якою мовою з ним спілкуватися, а той одразу все й пояснив. Коротко, жорстко та безапеляційно йому (чи комусь у кутку кабінету?) наказали забиратися з приміщення геть за три дні; якщо пручатиметься – буде непереливки. Андрій, який вже звик до сторожкої поваги з боку чиновництва, а з трьома попередниками цього можновладця мав цілком приязні стосунки, обурився, відчув у скронях п’янке, праведне і несамовите піднесення та вже навіть рота розкрив, аби дати нахабі гідну – та яку ж?! – відсіч, але його знову випередили. Буденним, навіть знудженим тоном йому порадили навіть не затинатися про права, закон і решту нісенітниць, мовляв, тобі, сердего, варто про власне здоров’я дбати, ні? – і на цьому чиновник вказав на двері: ходи собі.

Мабуть, винуватець і тут був той самий: успіх. Це він затьмарив Андрієві очі, які й не помітили, що в усіх владних кабінетах країни влаштувалися чиновники певного ґатунку, визначеного новобраним очільником держави. Але нині Андрієві стало байдуже до політичних міркувань: треба рятувати, що можна, та й справді – дбати про себе. І він провисів день на телефоні, турбуючи знайомих, ледь знайомих і незнайомих, смикаючи за ниточки, які одна за одною обривалися, та врешті-решт домігся. Він мав тиждень на переїзд.

Щоправда, переїздити було нічим і нікуди, а похід у банк остаточно розвіяв ілюзії, що плекав Андрій про свої досягнення: коштів на рахунку майже не лишилося. Він похитав головою над прикрим папірцем із невблаганним балансом і вигукнув, як Бендер: «Накладные расходы! Аппарат съел все деньги», - проте поруч із ним не було ані Паніковського, ані Балаганова, ані будь-кого іншого з «апарату», кому б він міг дорікнути. Метушливі пошуки прихистку привели його в кімнатку під стелею перехнябленої цегляної будівлі; в тій кімнатці Андрій міг щиро радіти, що «апарату» більше немає, проте архіви, меблі та бібліотека вимагали більшого простору, набагато більшого.

Як нещодавно Андрій не мав часу замислюватися та каратися, так і тепер він не мав часу на міркування: від ранку до ночі розбирав папери та безжально викидав усе, що не траплялося на очі понад рік; в’язав книжки в стоси та перевозив їх до нового «офісу», який охрестив «барлогом», хоча той заслуговував хіба що на «закапелок». А ще розбирав столи та шафи, на диво важезні, ще зі старорежимного ДСП збудовані, в марній надії на якесь диво, що станеться бодай останнього відведеного для переїзду дня та зупинить це безглуздя або якимось магічним чином доправить кляті меблі та решту книжок у «барліг». Та час спливав, повільно танула гора книжок і швидко – надія, а дива все не ставалося.

І прийшов той останній день. Всі папери було підписано, розрахунки звірено, а під дверима спустошеного офісу тупцяв якийсь добродій з небесно-порожніми очима, який щоразу, коли помічав ними Андрія, робив щось на кшталт гончакової стійки на дичину та запитував «а ключік забрать». Андрій щось мурмотів у відповідь та ховався в кабінеті серед розібраних меблів і стосів книжок. «Вантажівку би мені, вантажівочку би мені зараз!» – зводив очі до стелі Андрій, але звідти відповіді не надходило, а грошей на таку розкіш він не мав; успіх і тут виявився марою. Хіба що книжки поперевозити «маршруткою», а там вже як буде, так буде…

У двері постукали. Андрій розлютився, підскочив і зібрався добряче вилаяти набридливого добродія, але за дверима стояв незнайомий молодик. Він із посмішкою роздивлявся Андрія, зазирав через його плече на пануючий в офісі розгардіяш і тулив Андрієві якогось довжелезного пакунка. Андрій відсахнувся від пакунка та молодика, а той увійшов у кабінет слідом за Андрієм, зачинив двері та привітався:

– Доброго дня, мене звати Олександром, ви мого батька проконсультували, те йому дуже допомогло, ось він звелів вам передати, – і силоміць вручив Андрієві свій пакунок. – Це риба, батько сам ловив і коптив, це вам! Ні, не дякуйте, ви нам хату врятували.

Андрій стовбичив із тим пакунком, міркуючи, кому це так допомогла його писанина, а молодик поцікавився:
– А що це тут у вас таке відбувається? Ремонт?

– Переїзд, – пояснив Андрій. – Наказали звільнити приміщення, дещо я вже перевіз, а оцій гаргарі ради не дам, - і він тицьнув пакунком у купу ДСП та залізяччя. Від пакунка запахтіло так, що Андрієві, який відучора не їв, рот сповнився слиною, а шлунок тужливо зсудомило.

Зненацька молодик зробив на ту купу таку саму стійку, як добродій «а ключік забрать», і зовсім іншим тоном повідомив:
– Я тут із машинкою, порожній повертаюся. Можу підкинути, авжеж, а грошей не треба, – і з тим зник за дверима, а вже за кілька хвилин повернувся з кремезним парубком у синьому робочому комбінезоні, а ще з цілою в’язкою брезентових ременів і мотуззя. Вдвох вони миттю закинули меблі та книжки у свій «Спрінтер», а вже за півгодини вивантажили все те у «барлозі» та й зібралися йти.

Андрій, досі ошелешений дивом, яке таки сталося останньої миті, кинувся переглядати стоси книжок, тоді видобув з якогось ті самі, прикрашені його ім’ям посібники, нашвидкуруч написав якісь незграбні, несамовиті слова подяки «янголу Сашкові» та вручив тому книжки. Той посміхнувся, книжки забрав, тицьнув Андрієві картонку з написом ВАНТАЖОПЕРЕВЕЗЕННЯ, підхопив товариша та зник так само швидко й несподівано, як і з’явився.

І Андрій залишився сам у новому офісі, де аж до вечора безцільно тинявся серед стосів книжок і уламків меблів, невідомо чому посміхався і міркував про витівки долі та сенс слова «успіх».

2018