В’яви, що війна закінчена, що запанував мир.
Що ти собі відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
або дрізд, а не юнкерс цвірінькає з гілки "чи-р-р-р".
Що за вікнами – не руїна міста, але бароко
міста; пінії, пальми, магнолії, чіпкий плющ,
лавр. Що чавунна в’язь, де повадився нудьгувати
місяць, – якось, та стримала натиск мімози, плюс
цвіту агав. Що життя саме починати.

Люди виходять з кімнат, де стільці буцім буква "б"
чи м’який ніби знак, рятують цілком знеможених.
Вони не потрібні, нікому, крім хіба-що себе,
плит бруковиці та правил множення.
Це – щодо впливу статуй. Точніше – пустот їх ніш.
Тобто, якщо не святість, то хоч її синонім.
В’яви, що усе це – правда. В’яви, що ти бубониш
своє, ведучи про них, про зайве тобі, стороннє.

Життя починають наново саме отак – з картин
виверження вулкану, шлюпки, що тоне в бурю.
Зі чуття наодинці з ними, що ти один
бачиш цю катастрофу. Вражень, що під натуру
доволі у тон підібрані канапа і ліпота
в жовтій китайській вазі, філіжанка з-під кави.
Волаючі барви квітів, їх зів’ялі уста
чесно застерігають, врешті, щодо потрави.

Будь-яка річ вразлива. Що мислимі, що яві
належні, однак забудуться. Вони взагалі холопи
думки. Готові форми їх, узяті у голові,
їх пов’язаність місцем, якости Пенелопи,
опінії на майбутнє. Засвіт піє когут.
У новім житті, у готелі, поплескавшись у ванні,
загорнений в простирадло, триножитимеш і тут
чотириногі меблі, металеві чи дерев’яні.

В'яви, що епос скінчиться ідилією. Що слова –
щось протиставне полум’ю: монологу,
ненатлому щодо кращих, ніж ти, щоб цілком – дотла;
що в тобі воно вгледіло неспромогу,
мало тепла. От і цілий ти, навіть змерз.
І навіть не потерпаєш занадто, що вкіл байдужі
пози помон, вертумнів, венер, церер.
Отож бо і на устах твоїх лиш пісні пастуші.

Годі вже виправдуватись. Як не крапи тузи,
різномастим валетам не настачиш столу.
В’яви, що проникливий голос байдужий до сльози,
любови бодай до чогось, стахів і болю.
В’яви, що часом по радіо ловиш забутий гімн.
В’яви, що за кожною буквою подибуєш цілу свиту
букв, мимовільно зліплену в "бетсі" чи "ібрагім",
і перо полишає межі смислу та алфавіту.

Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
класика перспективи, бракує хіба що танка
чи то – сирого туману в її кінці;
голий паркет, нездалий спізнати танго.
Миті в житті новому марно гукати "стій":
це зведе нанівець, звіє її, як хмарку.
Ба, не забракне глянцю рисам твоїм, – на тій
їх стороні здоровити всіх і ліпити марку.

Білі стіни кімнати білішають поготів
у кинутім напустити жаху їм, вочевидьки,
погляді, наготові пуститись і берегів
за нестачі у спектрі напівтонів розцвітки.
Ніщо річ не вибачає так, як ті скрушні
місцини, де річ скінчилась. Чіткість у прикінцевім
наверненні зору – буцім до порожні,
до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

Хмарина в новім житті краща, ніж сонце. Дощ,
лиючи безпросвітно – мантра для очевидця.
Менше з тим, і твій потяг, якого не ждеш також
на пероні в плащі, прибути не запізниться.
Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
Око знайде і змилок – на мить, у собі не певну.
І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.





--------------------------

Иосиф Бродский.

Новая жизнь

Представь, что война окончена, что воцарился мир.
Что ты еще отражаешься в зеркале. Что сорока
или дрозд, а не юнкере, щебечет на ветке "чирр".
Что за окном не развалины города, а барокко
города; пинии, пальмы, магнолии, цепкий плющ,
лавр. Что чугунная вязь, в чьих кружевах скучала
луна, в результате вынесла натиск мимозы, плюс
взрывы агавы. Что жизнь нужно начать сначала.

Люди выходят из комнат, где стулья как буква "б"
или как мягкий знак, спасают от головокруженья.
Они не нужны, никому, только самим себе,
плитняку мостовой и правилам умноженья.
Это - влияние статуй. Вернее, их полых ниш.
То есть, если не святость, то хоть ее синоним.
Представь, что все это - правда. Представь, что ты говоришь
о себе, говоря о них, о лишнем, о постороннем.

Жизнь начинается заново именно так - с картин
изверженья вулкана, шлюпки, попавшей в бурю.
С порожденного ими чувства, что ты один
смотришь на катастрофу. С чувства, что ты в любую
минуту готов отвернуться, увидеть диван, цветы
в желтой китайской вазе рядом с остывшим кофе.
Их кричащие краски, их увядшие рты
тоже предупреждают, впрочем, о катастрофе.

Каждая вещь уязвима. Самая мысль, увы,
о ней легко забывается. Вещи вообще холопы
мысли. Отсюда их формы, взятые из головы,
их привязанность к месту, качества Пенелопы,
то есть потребность в будущем. Утром кричит петух.
В новой жизни, в гостинице, ты, выходя из ванной,
кутаясь в простыню, выглядишь как пастух
четвероногой мебели, железной и деревянной.

Представь, что эпос кончается идиллией. Что слова -
обратное языку пламени: монологу,
пожиравшему лучших, чем ты, с жадностью, как дрова;
что в тебе оно видело мало проку,
мало тепла. Поэтому ты уцелел.
Поэтому ты не страдаешь слишком от равнодушья
местных помон, вертумнов, венер, церер.
Поэтому на устах у тебя эта песнь пастушья.

Сколько можно оправдываться. Как ни скрывай тузы,
на стол ложатся вальты неизвестной масти.
Представь, что чем искренней голос, тем меньше в нем слезы,
любви к чему бы то ни было, страха, страсти.
Представь, что порой по радио ты ловишь старый гимн.
Представь, что за каждой буквой здесь тоже плетется свита
букв, слагаясь невольно то в "бетси", то в "ибрагим",
перо выводя за пределы смысла и алфавита.

Сумерки в новой жизни. Цикады с их звонким "ц";
классическая перспектива, где не хватает танка
либо - сырого тумана в ее конце;
голый паркет, никогда не осязавший танго.
В новой жизни мгновенью не говорят "постой":
остановившись, оно быстро идет насмарку.
Да и глянца в чертах твоих хватит уже, чтоб с той
их стороны черкнуть "привет" и приклеить марку.

Белые стены комнаты делаются белей
от брошенного на них якобы для острастки
взгляда, скорей привыкшего не к ширине полей,
но в отсутствию в спектре их отрешенной краски.
Многое можно простить вещи - тем паче там,
где эта вещь кончается. В конечном счете, чувство
любопытства к этим пустым местам,
к их беспредметным ландшафтам и есть искусство.

Облако в новой жизни лучше, чем солнце. Дождь,
будучи непрерывен - вроде самопознанья.
В свою очередь, поезд, которого ты не ждешь
на перроне в плаще, приходит без опозданья.
Там, где есть горизонт, парус ему судья.
Глаз предпочтет обмылок, чем тряпочку или пену.
И если кто-нибудь спросит: "кто ты?" ответь: "кто я,
я - никто", как Улисс некогда Полифему.

1988