Звісно, мені бажалося, щоб ви все-таки почитали цей твір, хоч не за раз, та неспішно. Якби наші з вами стосунки надалі чутливі до ракурсів і фльору декорів гіпюр від кутюр. Неначе ви спостерігаєте через незмінний дим цигарковий, хто він такий взагалі, що це міняє, чому б не сказати ні. Приємні глибокі очі, контекстик тривіальний, хай там десь степовий вовк, але ви і не знаєте & не можете знати, як прагнув я насправді, за вами. Неважливо, чи ви були щоразу старшою, чи коли-небудь молодшою, але ми дихали на багаття у тих липневих карпатах, сьорбали чайний дощ, займалися кожному зрозуміло чим у крихітному старожитньому наметику з брезенту, позиченому на якійсь спорт-базі матер-альма за пляшку вкупі з віджившими своє спальниками, заглядати всередину яких не сильно хотілося, але зверху на них було ще припустимо, а трохи нижче поверхні землі безугавно хлюпотить водоспад. Де плигалося каменюками, котрі стриміли з льодяного шумовиння чорні-чорні, й відчуття лету, як ніколи більш. Іще зима, трохи коньяк, чи запросто печиво-кава, вертання на круги десь опівночі, при розмовах що задовгі надто, оцей знову лет, як ніколи більш. І ще, як пробиралося потай на оглядову горішню кімнатку вежі, задля зірок, наготи, доторків, у проваллях тіней північних. Всі наші мансарди & їхні запиляні меблі, спонтанні кохання години, ненайдешевший вітчизняний шампань на крайній чотирнадцяти-поверхівці, сяйливий новорічний дощ, час помер, а постіль у лігві чекає нас, і бігме ― дочікується.
 
Всі ті сни, офортні & растрові, абстрактні кімнати, завалені мотлохом посудом столи, розхлябані ліжбища, муар по люстрах, застуди праці сінема алкоголі готування картопель що не день, писанина за перекуром. Хронічна хвороба пристрасті ужиткової нашої, з її ремісія-рецидіва там, де час від часу і сама гра заходить в тупик й стерта линва оспівана присно, і пантоміми чим не дель арто. Неважливо, наскільки часто ми розставалися, а скільки прощалися, на се нагледітися можна було досхочу, і ще покурити опісля, там жеж. Чому я це пишу ще комусь. Знову весна, хоча все починається точно інакшим сезоном, й природа явно шукає пригод, а ми довічні дешевенькі статисти в її панорамній пропаганді, де й аліки & нарики при своїх власних сенсах, типу чого б не оженитися, зробити дитину, чи там навпаки, весь ерос танатосович et al, щиро виводячи із рівноваги, у нав’язливе зусібіч. І все ж, мов до Марії Діви привітальна молитва & оповідь моя, водночас немовби й промова трохи перед трюмо складаним вашим, поки сповідальництво бентежне складається у сповідання, потім все адаптується у сновидіння, котрому із приватної дійсності шати пошиті, але та просто скидається їх, тільки оце маякніть. Лункі стіни душі моєї, фактично нечутні тамтами, а ментальний плин таки геть запропав по шинках зіркових, поки ми в тому ж цинічному надвечірньому парку з обдертими лавками й досі медитуємо на ілюмінацію при вході та швейцарі.
 
А люде ходять собі.