Автори /
Сонце Місяць /
Проза
Сліпий, прокинувшись о невідомій годині, напевно, ранку, чатує. Гуркіт наближений― віддалений― шурхітсвист― з вулиці з-за стіни за головою. Гуркіт обертається на шурхітсвист слабшає зростає вертається & віддаляється знову. Авеню, що її захаращує своїм шумом хто не будь, як заманеться, й нікому немає діла, авжеж-бо всім кудись тре. Наскільки нав’язливо дирчить вібруючий чий транспорт, якої саме пори-доби, неважливо.
Для сліпого всякий зовнішній шум― реальний інтер’єр, адже його власна сліпота теж вимагає поживи чуттєвої. Дехто, йшлося би про калавури, міг би забажати собі глухоти, натомість. Наскрізь просонцений електризований неон-балаган, сяйливість металу та скла, нескінченість срібних тонів химерності хмарної, мільйони часом бентежних комбінацій барв & відтінки. Інтересні ракурси, силуети там/сям. Тьмяно-гуашові шаґалові сутінки. Вигулювання самотності, еротизовані уявою текстури надовкіл, панянки, простуючі мовби наскрізь― навстріч― при певності власних сезонних амбіцій, а за вікнами шторами тіні матісові.
Довільна бездарність, тліюча при святкуваннях безрадості, де ніхто не скерує сліпого невдовзі, ще поки при оптиці, до істинних книг чи інструкцій щодо, як животіти слухом & пам’яттю лише, в інтер’єрі реальності, де ближній хіба переймається ближнім, врубаючи порожняковіший реп чи то ще угробнішу блекуху, лабаючи на фоно гамами, тупцяючи крицею на підборах, лляючи ночами днями воду через потуги чим не пологи проіржавлених кранів, заводячи псів виючих контрапунктно до виску сусідського електролобзика, або перфоратором озброєного віддлубування трепетних стін від флізових решток, абощо.
Мешканці міст звичні в перманентному шумовому термідорові ad lib. Віражі півсвідомості у виразках дискомфорту розблисків, згадати―доперти, стокгольм-синдромне, дотичне й не. Молодь кіньми ржуча, діскотека дев’яностих, мордобійчик, уважуха. Скільки отих альтернативно обдарованих― підпропагандою― вештається. Чи хтось удосвіта верещить індіанцем від усієї дурки просторам, нецензурне гиготіння нізвідки & карочє ти понял, як приклад діапазону незгіршого. Тимчасом сліпому більш цікаві голоси юності власної, буття нестерпної кревності, на пост-телебаченні сновидінь нетеперішніх, звичай нетутешніх, із ними як все поживатиме-доживатиме він, невідомо навіщо або скільки, чатуючи на свою смерть, а смерть не спішитиме.
άπολογία
Квіпрокво це форма яка обслуговує діалог у світі, в якому дедалі сильніше домінує монолог, атож―чому би раптом не монологічне квіпрокво. У всій безкінечній парадигмі байдужостей імовірності підпорядковується все, що тільки завгодно; хист, досвід, примха, випадок―лиш призми. Якби раптом у кого виникла підозра, що я, наразі як автор, чи типу―просто продукую собі літери, без уваги, чи протилежна сторона прийме із належністю, чи
щасливий саме отут & зараз повідомити, що оскільки обоє, умовний автор, як і умовний читач, є теоретично законними суб’єктом-об’єктом, то існує логіка у їх неодмінністі & невід’ємності. Або ви цього не читаєте, тоді який сенс узагалі, або ж таки читаєте й ніхто вам не у змозі забороняти. Більше того, автор залюбки пояснює що до чого, хай без особливо потреби
Ось вам ще версія: так виглядає, ніби я не займаюся нічим більш, окрім переписування й переінакшення тих декількох рядків, що мали би підвести читача до самої розповіді, хоч вона швидше рефлексія, може й спекуляція, якби зі сторони видніш. Усілякі інші миттєвості мимохідь, наступні сезони покидають ту саму сцену, поки я-умовний, далі вношу & вношу якісь правки, щоразу підсумовуючи оце писанину, вкотре відкладаю її геть, не визначившись, є в ній якась потреба, чи то просто колись щось в цім було, чи настав момент ідеї, чи пождати ще. Безперечно, історія або зв’язна оповідь є очікуваними, в протилежному разі певність словесного шумовиння ніщотніш, і так само автор мав би пояснити, але утримається мабуть від
Неможливість літератури неможлива, так мислить всяко докучний читач, маючи власну рацею & вціливши пальцем у небо водночас; з одного боку, всі все читали, з іншого боку ніхто не читає нічого, але як одне, так і друге твердження ― очевидно хибні. Істинне, як водиться, прописано саме посередині плюс-мінус. Іще читатимуть. Припускаю навіть, що письменство існуватиме навіть тоді, коли читач імовірний чи гіпотетичний зникне безвісти. Та як було відпочатку всякої початковості, слово лишиться й натомість по всьому, extremum. Власне, в цім саме місці автор не годен більш пояснювати анічого, він і сам не знає до ладу бо
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)