Дюни на Марсі
                    точить піщана буря.
Чутно сигнали.
                    Наче кує зозуля.
Це маячок
                    працює на всюдиході
у каламутній
                    і вохряній безодні.
Вихори тихо
                    маревами блукають,
у шумовинні
                    обрій весь розчиняють.
В кипені обрію
                    сонця стара монета
дивиться, як
                    випаровується планета,
разом із нею, разом, також,
                    зі мною,
хоч і зозуля аж торохтить
                    луною.
Звуки окремо проносяться
                    дюн міжряддям
над розрахунками, формулами
                    і приладдям.
А, може, це я
                    потроху стаю безсмертним?!..
Всупереч лоціям і небесним
                    картам,
плямам іржі
                    і молекулам
                              органічним,
щоб органічно
                    явищем
                              акустичним
зникнути раптом
                    геть
                              з екрана радара,
аби в космічному ритмі,
                    ритмі пульсара,
тихо кувати звуки
                    в місці, де хмара
в річці відображається,
                    де гітара
грає, співає
                    досвітку, вже гнідому,
про мандрування
                    і про тяжіння дому.
Вертаю на Марс,
                    думка немов. Мов здогад:
сила тяжіння –
                    швидкості
                              то є спогад!
Швидкість –
                    мрія дитяча сили тяжіння
тисяч галактик
                    і за домом тужіння,
поки ще серцю
                    є стукотіти бажання…
Знову зозулі
                    чутно слабке кування.

2018