Гучний гудок, котрий пролунав тричі, змусив розліпити мене свої повіки, аби підвестися та зробити щось, щоби він стих. Першого разу мені це вдалося, але подальші рази я не приділяв йому належної уваги. Так, помірно, поволі, розпочалася нова сторінка мого життя, яка має мене дечого навчити, але я про це навіть не замислююсь, та ліниво продовжую кліпати очима й дивися на стелю. Я занадто добре підготувався до цього старту, тому всі мої подальші рухи були абсолютно спокійними, та щиро вказували на мою самовпевненість. Далі, ледь-ледь тріснувши, відкрилися двері, в яких вже був той, хто подарував мені життя. Він почав робити рухи губами, та я потім пішов за ним між двома кольоровими стінами. Прибувши туди, куди треба, веселій промінчик сонця впився в моє обличчя і змусив мене примружитись. Тепер я був повинен виконати обов’язок цього дня, взявши для цього всі металічні знаряддя, які лежали на полотні біля приборканого вогню, котрий палахкотів, але його лють обмежувало скло. Тепер все було готово для створення чудового весняного ранку. Я знав, що маю робити, тому, не вагаючись ані секунди, почав творити дива, аби здивувати тих двоє очей, які ще так солодко спали.

Хвилина за хвилиною я наближався офіційного початку, який мав би увінчатися трьома пишними відголосками ранньої весни. Весни, яка вже так виблискувала своїм сяйвом десь за вікном. Пташечки, котрі нещодавно прилетіли додому, почали наполегливо співати, прикрашаючи нашу вулицю піснями. Все вже було готово для ідеального старту. І от, квіти, подарунки, побажання. Але не мені, а комусь іншому. Далі, прорізаючись у наших вухах, пролунав ясний дзвінок, котрий сповістив мене про ще одну пару очей, котрі заслуговують на визнання. Все, тепер всі обличчя на своїх місцях. Розпочинаю. Немов риба у воді, немов воду крізь пальці, поводжу себе як справжній господар, але то моя невеличка ілюзія.

Далі, немов володар всього світу, повільно занурюсь в матерію, яка виглядає на мені строго й гармонійно. З’являюсь там, де вільно може пересуватися та танцювати вітер, де можна побачити будь-що. Впевненим кроком опиняюсь під землею, де так тісно, але затишно. В ньому є те, що мені потрібно, що наповнить мій день яскравими барвами. Але, на жаль, як то часто трапляється у мене, я не знайшов нічого, що хоч трохи мені б сподобалось. Припинилось моє занурення, і я знову існую на поверхні, де бродить рій бовдурів, який так беззмістовно існує на цьому світі. Далі проходжу крізь декількох монотонних бляшанок, котрі наповнені символами весни та крокую далі. І от, знайшов те, що хотів. Те, що я купив, можна назвати посмішкою. Але вона коштує папірців. Посмішка коштує папірців. Це звично для нашого часу.

Далі на мене чекає вона. Та, котрій я несу посмішку, аби отримати той радісний, наповнений щастям погляд. Я щасливий. І от, я на місці зустрічі, очікую на щасливий день. Немов теплий дотик сонця, відчуваю її ніжний поцілунок. Я побачив те, за чим я сюди прийшов. Тей щасливий погляд, котрий неодноразово притягував і продовжує притягувати мене до себе. Я забуваю абсолютно про все. Крокую поруч із нею, нічого не помічаючи. Тепер сонце замінило дещо штучне, і нас забирає із собою великий синій змій, котрий возить душі усіляких людей. Довготривалий підйом, найдовший у світі, і ми на поверхні. Чудова атмосфера весни вже пройняла наші серця. Вільно крокуючи, перетинаєм білі смуги, просуваємося далі.

Лев, і ми немов занурюємося в нього, проймаємося тим неповторним ароматом, наші вуха наповнює тиша, переплітаючись з нашими голосами та з чарівною мелодією. Все як у казці, але все реальне. Переді мною на столі з’являються усілякі кухлики, історичні персонажі на тарілочці. А потім слідкує палка розмова, минає година, дві, і нас знову викидає на поверхню. Перед нами постає та, що керує усіма нами, робить нас залежними від неї. За нею товканина, задуха, нема чим дихати. Відчуваємо себе не у своїй мисці,ми швидко протікаємо крізь камені, немов гірська річка, і опинялися на нещодавньому полі битви. Швидко покидаємо його. А що далі?- панорама. Чудове місце. Повільно та розважливо, ми, найщасливіші, крокуємо назад, пірнаємо в підземелля, піддаємося синьому змієві, та зникаємо із цього чудового місця.

Криваве сонце, котре закочувалось повільно та ліниво за обрій. Пташки припинили співати, сіли на гілках та почали засинати. Тепер мені вже мало чого хочеться. Очі почали бігати з одного кутка в інший та шукати чогось незвичайного. Тепер вони побачили щось дивне та незрозуміле. В грудях почало тремтіти моє серце. Цей тиск повіяв на мене не вперше, але я до нього не міг ніяк звикнути. Щоразу це було неначе вперше. Я почав вдивлятися в ту дивину, але нічого не зміг розгледіти. Потім вона відпустила мою холодну руку, поцілувала мене та віддалилася від мене. Тепер я один, однісінький, стою між кам’яних стовпів, які багато знають, але мовчать, бо не вміють говорити. Вони могли б багато чого розповісти мені, але то їхнє прокляття.
А що далі? Один шлях – додому, де мене чекатимуть. І от я йду. Прохолодний вітер, котрий до нещодавно здався милим, став сильним, залізав в моє нутро, перевертав там все знову і знову. Тепер я вже не збираюсь допустити того, що було раніше. Я вже не такий.

Вітер, який раз за разом перевертав мою душу, доніс мої ноги до моєї оселі. Відбитки хмар на небі, які окуті цегляними кайданами, бадьоро чекали мене, одного із тисяч їхніх владик. І от залізна коробка, яка може відтворити зображення кожного, містить відголоски тих, хто хоче заявити про своє жалюгідне існування, підіймає мене над поверхнею. Тепер все, підходить до закінчення ця мить, котра не даватиме мені спокою ще всю ніч. Тепер я вдома, скидаю повільно взуття та верхній одяг, повільно та розважливо йду до своїх найближчих…. Зустрічаю ті два погляди, які мене завжди супроводжують. Нічого не кажучи, вони просто посміхнулись, та продовжили займатися своїми справами. І от підійшов до свого логічного завершення цей прекрасний день.

2016 рік, Київ

Мій перший досвід написання прози.