Клянуть і кличуть, просять і клянуть,
Й стократно проклинаючи благають,
Голодні чайки у вечірню ртуть
Сріблястих хвиль вдивляючись кружляють.

Я з ними, я — за них, я хочу ще,
Нехай це «ще» не спиниться ніколи,
Най відблиски мого та їх життів
Освітлюють вечірнє небо й море.

Най щемить серце й вітер в крила дме,
Несе у собі квіти, сіль і дотик
Уламків мушель й хтось по ним іде,
Сліди змиваються вмільйонне чи усоте...
Все, все зітреться, усе змиє час
Чи море а чи вітер. Неважливо.
Я хочу ще, ще — просто тут й нараз:
Життя так мало і життя звабливе.

Так досягають згоди у богів?
Я вірю... все життя — «на віру».
Так сходять з розуму? Стирають й поготів?
Я хочу ще і хвилі пестять шкіру
Й шепоче вітер — вільна, тож пливи,
Кляни, течи, кричи... солоне твоє мирро...