Я переплакав дощ. Роси було до біса,
Жона усеньку ніч втирала сопляки.
Бо взявся за ножа і пальчика урізав,
А він щодня шкребе поезію таки.

Хотів допомогти на кухні власній музі,
Кайлує цілий вік, а я лише жую.
Махнув разок ножем і поваливсь без пульсу,
Вже думав що хана, трагедія, каюк.

Прошепотів Пегас: " Покинь тупу лопату,
Обценьки, молотки, ганчірки та вантуз.
А в жінки - мозолі. То як мені не брати?
Я - чемний чоловік, хоча й богемний туз.

На днях підняв стільця, то вискочила грижа,
Пательню облизав - одразу пухирці.
Усе мене пече, чіпляє, коле, ріже,
Чалапає жона за мною назирці.

Є вої, лікарі, є паперові миші,
Дивитися на них не можна без жалю.
Нехай сидить поет під вишнями та пише,
А я йому чайку духм'яного наллю.

10.09.2018р.

Нехай пише

Це - не поези. Тоне все у мряці,
Немає світла, грубощі одні.
А том великий! Це ж бо стільки праці!
Писалося без свят і вихідних.

Можливо, і праві були зоїли,
І критики сміялись недарма.
Бо образи важкі, неначе брили,
Копнути глибше - сенсу ніц нема.

Підкраввся ззаду тихо до бомонду,
Дивлюся на маститих у шпарки:
Кладе "титан" шарами позолоту
На випрілі словесні остюки.

М'яке у моді, ні про що, сяйнисте,
Пахтять жоржини, мед, одеколон.
Піїтів сонми розминають кисті,
А я серйозний, а не балабон.

Даремно моршив лоба, супив брови,
Сказали - щось не те нагородив.
Жбурляю в грубу думи паперові,
Нехай горять усі мої труди.

10.08.2018р.