(Фрагменти свіжих споминів про відвідини мешкання знаменитого митця в горах Великоберезнянщини).

Переднє слово.

У всі віки були люди, що відмовлялися приймати ті обмеження, котрі традиційно визначали зміст життя в цьому світі… Щоб задовольнити свої устремління до істини ( або до віднайдення свого стилю письма), вони здійснювали пошуки за межами визначених їм кордонів. Вони ізолювали себе від світу, себто усамітнювалися від суспільства, і, мабуть… відкидали багато з того, чому їх вчили. Іван Андрусяк наголошував: «У мовчання свої закони». І тоді в їх житті траплялося дещо дивовижне і прекрасне…

Ми будуємо своє життя на переконаннях, на тому, у що віримо. Маючи доступ до тієї сили, котра затаїлася всередині нас, міркувати, що переконання важливі для життя, - означає значно зменшувати їх значення. Наші переконання то і є саме життя, вони його пальне. Дуже часто у бутті переконання відіграють важливу роль.

Ядро тексту.

Верх і низ, горішнє і долішнє, гори і долини… Що притягує окремих людей в гори і на їх вершини? Є чимало банальних тлумачень. Хоча, стверджувати одне можна точно, - гори мають магічну силу… Підіймаючись вгору випробовуєш не лише власні фізичні і моральні сили, несвідомо прямуєш до чогось незбагненного, але дуже жаданого. Чим вище у гору, тим важче йти, чи не є це одним із шляхів до самого себе?...
18 квітня цього року вдалося реалізувати доволі давнішню домовленість з живописцем. Колись я запитав пана Анатолія: « Чи можна потрапити у Ваше житло в горах Закарпаття і описати побачене, та відчути дух місця?». Він відповів: «Я Вас запрошую…».

… Зустріч в Ужгороді, швидке подолання дороги з обласного центру у напрямку – Перечин, Великий і Малий Березний, а далі, далі – їх величність Гори… Вони забарвлені у світло зелені кольори, де-не-де видніються білі плями квітуючих диких черешень, а вдалині – на вершечках сніг лежить… Ще вище гірську дорогу долаємо спеціальною автівкою, це джип для важких шляхів, інший транспорт не проїде. І ось, стоїмо на нерівному плато, озираєшся довкруж, бачиш пасма гір близькі і далекі, внизу в долині хатки розкидані асиметрично, згори вони видаються кольоровими плямами, завдяки різнобарвним дахам.
Перебуваючи у таких місцях, які іменують МІСЦЯМИ СИЛИ, подорожуючий переживає метафізичний стрибок у незвідане, з’являється не тільки нове бачення, а й нове сприйняття…, а додолу повертаєшся уже інакшим. Мовчкома постояли, кожен думав про щось своє, а тоді Анатолій промовив: «Вітер гуляє, а я тут медитую».

Іван Андрусяк, унікальний поет і прозаїк, чи не про такі ж незвичні місцевості поетичним словом запевняє нас:

«Без гайворонів
Стелиться повітря
Попри самісіньку землю
Де-не-де
Судомно оминаючи дерева».

І ще

«Порипує смерека –
Прокинулась ачей
І кості розминає
Ох і застоооялися за зиму…».

Карпати, Верховина, це для нього не просто географічна точка на карті. Це ті місця, де митцеві просто добре, він там свій, ВЕРХОВИНЕЦЬ НА ВЕРХОВИНІ. Пан Анатолій сказав: «Це моя друга мала Батьківщина». Тут він вдома, як і в Яготині. Ці місця сприйняли і прийняли його як свого…

Із монологу А. Криволапа, уривок перший.

«Народжений в Яготині, батько – залізничник, мати займалася вихованням синів. Так, нас троє братів, митець я один… Із далекого дитинства врізалася у пам'ять жовта смуга, то поле, і темно синя вода, на полотнах є така кольористика… Родом з дитинства і – вечірні рожеві і сині тіні, та світлі пасмуги…
А щодо Закарпаття, то спочатку відпочивав і працював поблизу Сваляви, потім приїжджав ще і ще раз, по справжньому із цим краєм мене познайомив і показав його – Юрій Небесник, мій добрий приятель. Відчув потребу приїздити щороку, захотілося мати майстерню, жити тут захотілося…».

Тарас Возняк дуже проникливо і переконливо писав: «Отож, місце рятує нас від від – чуження не лише від самого місця як такого, але і від від – чуження від нас самих, нашої неповторної сутності. Місце, містячи - нас- у- собі, рятує нас задля нас самих. Але як воно рятує – нас - задля - нас- самих? Через при - четність до місця воно не лише від – криває нас у нашій неповторності, але водночас і у – тримує нас у цій неповторності. Тому ми є, власне кажучи, собою, неповторними самостями у часі та місці, а не абстрактними буттями. Ми маємо неповторну сутність. Ми живемо у неповторюваний час. Ми живемо у неповторній місцині. Через цю при – четність ми є самими собою…».

В одному із гірських поселень в районі Великого Березного у Анатолія Криволапа є своя дерев’яна садиба, невелика, але усе там достосоване для творчого буття. Подвір’я як такого немає (у звичному розумінні), внизу його території біжить потік, правіше – ставок…

Уривок другий із монологу художника.

«Вода для мене №1, вона красива і цікава., буває тихоплинна і не дуже, має свій настрій, багато настроїв. Вода реалізує забаганки довкілля, вітер дме – брижі йдуть, сонце світить, віддзеркалює відблиски променів… Життя розмаїте і захоплююче у будь – яких проявах».
Вода, ріки і річечки, потоки; вода вривається, вгризається у земельні ділянки суходолу… І два береги, наприклад річки, вони об’єднавчі чи роз’єднуючі? По різному буває… А потік внизу садиби митця не шумить, ні, він виводить мелодію водної стихії, то заспокійливу, а то і тривожну. Геніальний О. Довженко писав: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя…».

Годиться почути ще раз мелодію вірша І. Андрусяка:

«Усе отут – ні солодко ні близько
Усе як є – хоч сутемінь пряду
Саме життя – тоненьке ніби плиска –
Летить на воду – себто до води».

Уривок третій із монологу художника.

«Усамітненість важлива у будь – якій роботі, бо створює позитив… В житті воно як, спочатку людина може бути щасливою в особистому, згодом – у своїй діяльності, зміни відбуваються різні, як же без змін…
У Архипа Куїнджі є картина «Вечір», саме на цій роботі я побачив те, що відчував коли мені було років 15 – 16… В мистецькому плані художники однодумці – це Т. Сільваші. О. Животков, М. Кривенко, нас об’єднує Колір…

Йде передача відчуттів через колір, фактуру. Я і колір – це важливо, ні соцреалізм, ні фантазійні мотиви мене не цікавили. ХУДОЖНИК НЕЩАСНИМ БУТИ НЕ МОЖЕ, - ЛЮБИТИ ЖИВОПИС І БУТИ НЕЩАСНИМ??! Я рвався до експериментів з кольором. Вивчав усі напрямки, від ікони, від епохи Відродження, мав знати, чим оперують, щоб щось своє вибудувати… Пройшов крізь усамітненість, це по – чоловічому. Акторствування, як на мене, це недостатня любов до професії. А картина, вона говорить, або ні… Не треба надіятися що всі тебе зрозуміють і будуть в захваті. Треба вивчати історію мистецтва і долі художників, як складаються… Якщо не готовий до випробувань і поразок, кидай це заняття, шукай інше.

ТРЕБА ЗАПРОПОНУВАТИ ЩОСЬ ТАКЕ, ЧОГО НЕ ПРОПОНУЮТЬ ІНШІ, А ДО ТОГО – ТРИВАЛА ПІДГОТОВКА І ПРАЦЯ КОПІТКА…».

Анатолій Криволап фанатично любить те, що робить, він творить, а творчість повністю поглинає творця. Як же впливають його картини на споглядаючих? Радше по різному, але вплив могутній! Для з’ясування цього питання зробімо відступ від ядра тексту…

В 1950 році дослідник Ален Гірбрант примандрував у ліси, розташовані в басейні рік Оріноко і Амазонка, захопивши з собою деякі музичні записи. Він мав намір дати їх послухати племенам, котрі сподівався там виявити. Серед записів була Симфонія фа мажор В. А. Моцарта. В книжці про експедицію Гірбрант занотував: «Вона (симфонія) справила на індіанців магічну дію. Навіть молоді жінки не могли встояти перед нею. Долаючи страх, вони одна за одною з’являлися із своїх хижок і всідалися слухати. У музиці Моцарта присутнє невловиме чаклунство, причому в прямому розумінні, вона діє як таємниче зілля, якому не в силах протистояти ні одна людина. Для них цей запис набув заспокійливого ефекту, так само, як і на нас: тіло стає розслабленим, і, здається ДИХАЄ САМА ДУША… Його музика не приводить людей в заціпеніння. Вона відкриває найпотаємніші глибини вашого буття. Це бальзам…».

Не знаю, чи слушна думка, що музика або живопис – це мова, що зрозуміла багатьом… Можна твердити інше, завдяки живопису або музичній мелодії можна перекинути місток над прірвою непорозуміння… Живопис Анатолія Криволапа може розбурхати єство будь – кого, але це обов’язково мусить бути небайдужа особа, - до багатства і пишноти, котру містять у собі барви, і той підтекст смисловий, і звісно ж, відчуття!... Картина його авторства може струсонути мешканця котроїсь з країн Південної Америки, просунутого у сфері ІТ японця, навіть прагматичного американця, не кажучи вже про аборигенів Західної Європи, тим паче – представника Центральної чи Східної…

Дуже стисле післяслово.

Повернувшись з тритижневого вояжу західноукраїнськими землями, почав упорядковувати зібрані матеріали про художників; вражень, емоцій, спогадів безліч, ледь не усі додатнього характеру. 28 квітня День народження відомого живописця Полтавщини, теж Анатолія, Лавренка. Привітав теплим словом, а на запитання: «Яка ж зустріч, чи подія, вразила тебе найбільше?». Я відповів: « Фортуна цього разу була доброзичливою до мене, бачився і спілкувався з Анатолієм Криволапом». І почув наступне: «А Криволап…, так він геній…».

Андрій Будкевич - Буткевич, історик мистецтва, брендолог.

*Цей текст (дещо змінений) був опублікований в газеті письменників України «ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА» №21 (5754), від 31 травня 2018 року.