Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хвилини прикутим до книжок...
Таким він постає переді мною на казахській землі, коли ми вдвох ( я – завгосп студентського загону, а він – водій) їздили за кількасот кілометрів в українське село, щоб добути для товариства якісь овочі. За безцінь земляки наші дали змогу набрати повний кузов картоплі, капусти, буряків, моркви, огірків, а найбільше – кавунів.
Щасливі, квапилися ми додому. Грейдерна дорога була, мов асфальт. Непокоїло, щоправда, де ж треба звертати з головної траси в наш благословенний Кізбель. Спинились. Голосуємо. Але жодна з машин навіть не загальмувала. Воно й не дивно: вечоріло і, мабуть, кожен квапився додому, а ще – побоювався стрічі з невідомими людьми. Може, й непевними.
Десятки стежин розбігалося перед нами. Якою їхати? Звернули врешті-решт на найближчу. Було вже темно. Місяць ще не зійшов. У світлі фар виринали зайці, дикі коти, косулі... Та ось попереду замаячіло безліч вогнів. Під’їхали. Бачимо овечу отару.Тільки-но вийшли з машини., як чуємо: «Єжай! Стріляй буду!» Ледь ускочили в кабіну, як почулась стрілянина. Був Толя вправним водієм:рвонув з місця і це врятувало нас од поранення чи й смерті.Тільки як від’їхали, перевели нарешті подих. Це ж повторилось, коли натрапили й на картопляне поле...
Їхали ми доти, доки стачило бензину. Спинились і заснули. Проснулися од голосів у кузові. Це дітвора аула, в який ми заїхали, поралася біля овочів. З півгодини довелося добалакуватися з дорослими, щоб дістати бензин на подальшу дорогу.
І ось нарешті переконуємось, що взято вірний напрям . Та що це? Попереду стоїть машина з причепом, а біля неї двоє чоловіків… б’ються.
«Мабуть, везуть спиртне,- здогадується Толя,- понапивались і посварились».
«Що робить?»-питаю.
«Знаєш що, я піду й скажу, що везу прокурора. Як подіє, посаджу диспетчера до себе, а ти сядеш до водія. Довеземо до табора, а там уже розберемось, в чім причина».
Так і зробили. Помирили нещодавніх суперників. З того, що призначалось « на биття», зробили в таборі сабантуй і з миром вирядили гостей в дальшу путь. А товариство після українського борщу взялося ласувати кавунами. І раптом підходить до мене Толя й каже: «Дивись: діти поїдають те, що ми кидаємо... Може, дамо щось у лавку?» Дали і поповнили бюджет загону.
Пригадую і як шукав з Толею озера, де начебто рибалки заготовляли рибу для свого заводу. Знайшли, блукаючи в 50-градусну спекоту. Просимо продати і чуємо: «Хлопці, даємо вам човен. Скільки качок витягнете з сітей, стільки й риби отримаєте. Пропадає вона там...»
Після кількох годин привезли ми в табір повнісінький кузов качок і риби, а на додаток - ще й тараньки. В Караганді, мабуть, забули про своїх заготівників, і ми ще кілька разів їздили на озера, урізноманітнюючи меню загону...
Пригадую ці й інші подорожі і що ризикованіша була кожна з них, тим сміливішим і винахідливішим був Толя. Пшеничний чуб його , примружений погляд, охочі до праці руки...Невибутнім романтиком був він і, може, тому так незатишно було йому без пригод і ризику. Що й казать, козацьких подвигів бракувало йому.
Народився не в притаманну його характеру епоху.