Я дружбу вищою вважала за любов.
У серці відданість видзвонювала лунко,
ставала зустріч кожна віщим подарунком
і розбиттям залізних дарвінських основ
про потяг вижити – усупереч всьому,
людську розділеність, суперництво, самотність.
І не лякали вже років невідворотність
і засторога про суму і про тюрму.

Та дружба теж, бува, подібна на міраж,
що тішить око, виринаючи в пустелі,
в душі розкручує барвисті каруселі,
з глибин викопує зухвалість і кураж,
в траві одружує синицю з журавлем,
їм обіцяє в шлюбі радості по вінця,
і серцю ссохлому наказує «розвинься!» --
-- і пломенить воно розкриленим кущем.

А потім стиха і невпинно відступа
ця близькість – щира, напівсправжня чи уявна,
і вже орудують настійливо і справно
вітри відчуження... Ганебного стовпа
ніхто не ставить, бо не названо причин,
ані образ, ані свідомих винуватців.
Це повернувся хтось із дружби, як з вакацій,
без довгих роздумів, без жалю і провин.

Не згірше любощів, минає і тепло
того, що прийняте за дружбу випадково,
і ти готуєшся, що час розвіє знову
усе, що серце із довірою знайшло.

2018