Якось восени… Та ні, трапилося це не восени, напевно не восени. Сталося це влітку, але дні тоді стояли прохолодні, і вітер з Лиману задував пронизливий, і відбувалося все рано-вранці. Тому запам’яталося мені, що якось восени пішли ми з братом і бабусею рибалити «на Скелі».

Зазвичай рибалити ми, шестирічні та на нашу думку дорослі, ходили удвох, без бабусі, і зазвичай ходили просто «на Лиман». Для цього достатньо було перетнути город, переступити (або перестрибнути) дротяний тин і далі йти солончаком, нікуди не звертаючи. Метрів за сто п’ятдесят солончак впирався в низенький піщаний вал, зарослий колючими та дряпучими рослинами, а одразу за ним лежав Лиман. Тепер тільки насаджуй черв’яка та закидай вудку – і головасті бички не змусять на себе чекати. Бідончик швидко наповнювався сірими та плямистими напівпрозорими рибками, всі – одна до одної: тіло вміщалося в кулаку, з якого з одного боку стирчав широкий хвіст, а з іншого – голова з банькатими очима.

Але коли-не-коли ми вибиралися «на Скелі»; для цього за городом треба було повернути ліворуч, у бік Станіслава, дійти до Каналу, що заступав пряму путь, стежкою уздовж Каналу дістатися Лиману та вузьким перешийком обійти Канал, а потім пройти ще зо два кілометри, втопаючи по кісточки в сірому, перемішаному із битими черепашками піску. А там пласка долина, в якій лежали Олександрівка та солончак, починала випинатися, горбитися та здійматися, а далі аж до самісінького Станіслава, а можливо, й далі, над Лиманом нависали доволі високі та стрімкі глинисті урвища – Скелі.

Там, де починалися Скелі, коцюрбилася халупа. Під халупою лежав дюралевий човен, колись дуже давно пофарбований зеленим; в халупі панував страшенний безлад, а ще інколи траплявся чоловічок із яскраво-рожевим одутлим обличчям. Він завжди, у будь-який час доби мав такий вигляд, ніби його щойно розбудили, і він кумедно кліпав сліпучо-блакитними очицями. Розмовляв той чоловічок чи то нерозбірливо, чи то незрозуміло, тому розмов із ним ми уникали. Пригадую, одного разу в нас закінчилися черв’яки, і ми запитали, чи немає, бува, в нього черв’яків; він тричі й без жодного успіху повідомив щось, а потім знесилено кивнув на банку на підвіконні. Знявши з нею кришку, ми негайно кинули банку та прожогом вилетіли з халупи; у банці, дійсно, колись жили черв’яки, але деякий час тому вони померли та наразі видавали такий міцний сморід, що він аж витискав із очей сльози і паморочив голову.

Та найважливіша принада риболовлі «на Скелях» полягала ось у чому: на березі та у воді напроти халупи валялися уламки залізобетонних плит і блоків, мабуть, руїни причалу. Тому тут ми, що через відсутність у нашому хлопчачому господарстві човна завжди рибалили з берега, отримували шанс порибалити майже по-справжньому. Ми залізали на ті уламки та, відповідно, вже не були на березі; хоча риба «на Скелях» ловилася точнісінько така, як і при ловах з берега, нас не полишало передчуття, що ось саме тут і можна зловити щось таке неабияке.

І якось бабуся кинула свої господарські справи та рушила з нами рибалити «на Скелі». Ранок був ясний, але прохолодний, і ми нап’яли на себе прадідові піджаки, шапки та черевики. Черевики були нам завеликі, а ходити в них по піску було майже неможливо; тому до Скель ми дісталися босоніж, а там негайно взулися, видерлися на бетонні уламки якнайдалі від берега, закинули вудки та втупилися в поплавці.

Однак той похід видався якийсь надзвичайний – бички, які часто-густо заковтували навіть голий гачок, клювали мляво, і незабаром риболовля нам набридла. Ми заходилися крутити головами в пошуках більш цікавої розваги, аж тут нашу увагу привернули потужні сплески.

Метрів за двадцять від нас на поверхню води вистрибувала якась чимала рибина; вдаривши по воді всім тілом, вона деякий час лежала на хвильках, ворушила плавцями, а потім повільно зникала в глибині, аби за хвилину або дві знову вистрибнути, вдарити та прилягти. Ми з братом витріщилися на рибину: овва, вона ж величезна, і ось, просто так лежить, підходь і бери, але як?

Відповідь, як і рибина, лежала на поверхні. Бабуся одною рукою підібрала поділ, другою міцно схопила вудку та без вагань почимчикувала водою до сплесків. Діставшись до них (а глибини там було до грудей), вона дочекалася рибини, вперіщила її вудлищем, підхопила з води та повернулася зі здобиччю до нас.

- Синець, - повідомила вона, і мене миттю причарувало те слово. Рибина насправді сяяла такою розкішною та яскравою синню, що інакше її назвати було абсолютно неможливо. Бабуся заходилася щось пояснювати, проте милування та зачарування так поглинули мене, що всі її слова пройшли повз мої вуха. Нині я припускаю, що вона пояснювала нам, що влітку риба на Лимані страждає від паразитів, які й змушують її вистрибувати з води; але що вона дійсно казала, мені невідомо.

Непевно, нібито з чужих слів, я пригадую, що того дня бабуся не так рибалила, як щось розповідала; вона загалом щоразу, коли ми бували десь разом, пояснювала, розтлумачувала, пригадували, переповідала… Але що? – я майже нічого не пам’ятаю. Проте я пам’ятаю кожну луску ошелешеної рибини, її глибоку та повільно згасаючу синяву, що ніби вицвітала; кожнісіньку, схожу на крихітний кубик піщинку, прилиплу до риб’ячого хвоста; судомні рухи зовсім жерстяних, із веселковими відливами зябер; колір води в Лимані, неба та Скель над ним; щербинки та черепашки в бетонній плиті; гладкість плямистого бамбукового вудлища… Я сушив голову, чому в моїх дитячих спогадах, таких яскравих і насичених, особливо про літа на Лимані та в Олександрівці, дорослі німі або майже німі. Це загалом не дуже схоже на дорослих, і геть несхоже на бабусю: потім, у роки отроцтва та юності, я переконався, що вона – оповідач невтомний і майстерний. Але тоді, в ті чарівні літа на Лимані… - ні, майже нічого не пригадаю.

А потім в мене виникла гіпотеза; мама переказала мені епізод з мого раннього дитинства, якого сам я не пам’ятаю зовсім. Нібито колись у сильний вітер я повідомив рідним, що в мене «голова гойдається під вітром, як маківка». Гадаю, в ранньому дитинстві мене поглинув пошук і підбір слів, які би влучно, з кінематографічною достовірністю відтворили те, що бачили мої очі. Тому все бачене таке яскраве в моїй пам’яті; тому спогади так наполегливо просяться на папір; тому я так мало пам’ятаю з тих давніх розповідей бабусі, а слово «синець» вихопив моментально – адже краще годі вигадати…

…Шкода. Тоді та ще довго потому мені не спадало на думку, що коли-небудь цей оповідач змовкне назавжди, а мені з того дня залишиться тільки одне його слово. «Синець».

XI.2018

егобелетристика