Рецензія увійшла до книги літературознавчих статей "Золотисті клейноди", "Сполом", Львів, 2017.

Світлані-Майї Залізняк

"Хто я - оцій столикій людві, що пливе у шторм..."
з вірша ІЛЮМІНАТОР. ЛЕТА

***

Армагедон метафор, мов з Ротацій.
Прапервні подано до столу – споживай.
Не треба більше див, маніфестацій,
Cмакуй попкорн — космічний коровай.
А я ще поживу, о, мій Горацій,
Де квітне рими веселковий рай.
Хіба поети створені для рацій.
Гори воно вогнем ясним, палай!
Ще віршем дихає живе безсмертя,
Протрух миршавий колос до трухи,
Шпарини зір наблимують роки,
Наземна втіха градами пожерта.
У місті тепер в моді вояки.
Прошу не жертви - світла милосердя.

Богдан ЗАВІДНЯК

Чиста жива поезія – у відтінках, гамах кольорів, доторках до душі… немовби обминає нас флером чарівної Музи: то пригубить до нестями, то пожурить до сліз, то пропече душу тривожним неспокоєм – бо не дає приспати пульсуючий нерв поета, знайшовши його у сьогоденні за віком, за фахом, за саном – та все ж відпускає у реальний світ. Місія поезії – кликати, вести, запалювати крилатими формулюваннями смолоскип правди, щоб чистим її словом очищувати і облагороднювати людське єство. І добре, коли такими якостями володіє сам поет. Про таких говоримо – у них на ночівлі сама Поезія. Коли ж сам катарсис з царини поетики. Ще Аристотель це збагнув і віддав перевагу поезії над улюбленими ним предметами: метафізикою та історією.
Муза полтавської поетеси Світлани-Майї Залізняк неприховано володіє усіма цими якостями високої поезії, водночас вражає нас стереометричною глибиною наскрізного бачення народження поезії: їй не так важливо показувати себе в повний ріст, як вдається строфа за строфою народжувати ідеальні поетичні світи у присвяченому ритуалі віршованого дійства. В таку поезію закохуєшся з першого погляду, знаючи, що вона не зрадить твій смак, не опромінить зухвалим поглядом неофіта, а по звичаю ранніх церковних отців, подарує духовну іскрину і полегшу від тягот земного існування. Така вона, Майя:

Буяє дармовизна-чистотіл.
Аврал на морі, переділи суші...
Зриваю пелюстки в країні бджіл –
І чищу... чищу серце...
Чим би – душу?

В авторки знаходимо їй притаманну лексику, звороти, неологізми, архаїзми, метафори. Її Муза родом з сьогодення: говорить добірною українською, однак не рідко то сленгом, то на фені, то на інґліш… освітлена театральною рампою мегаполісного інтерконтинентального світу уся напоказ бентежить відвертими сальвадордалівськими маскарадними костюмами, все приховуючи за сюрреалістичним макіяжем від модних кутюр’є вродливу дівчину, яка знає високу ціну своїй природній калокагатії середньоукраїнського Едему, втираючи носа давньоелладській скульптурній красуні.

Бісерний вірш

О Джеммо в сукні, що творив Карден.
Тобі чужі мої буденні муки.
Хто не писав рядків, отой блажен.
Лише павук буває восьмируким.

А я - звичайна жінка, ще земна.
Із хаосу вирізблюю порядок.
Безкрилий натовп нишк і розпинав.
Слизькучі змії не жаліли яду.

Усе б мені встигати, йти у ніч,
Лишаючи петельку, бісеринку...
Зуміти посміхатися на спіч,
Узяти на фуршеті лиш мачинку.

Скуштовано амброзію кохань,
Зорію на світ жевжиків критично.
Поетизують способи злягань.
Я - супокійна, майже прагматична.

О Джеммо-лялько в тапцях золотих,
Ти не пораниш пальчика до крівці.
Тобі не ллють у каву кислоти
Зайці безхвості, молочайні вівці.

Дивлюсь на тебе: порцеляна, шовк.
А в мене цебра яблук і грушок.
Десь профурсетки, ложі, сінема...
Кориці слоїк, щось медку нема.

О звабо дивна, серги аж до пліч.
А я - у вирі слів і протиріч.

Поетесі Залізняк добре вдаються ліричні описи психологічного стану панночок, панянок, зрілих пань, тобто жіноча тема, що не дивно, однак феміністичні мотиви не покликані самоцільно виражати поетичне обличчя, що само по собі природно, а спровокувати новий погляд на речі: збурити емоції, щоб заспокоїти хвилю першого самолюбного враження та перейти до відвертої дорослої розмови про наболілі теми. Тут вона вкрай щира і стає не на жарт привабливою і палкою у розмові:

Ти

Ти в цьому світі – мати і дружина.
Ти в пеклі буднів – порцеляна, сталь.
Тебе назвали – Сальвія, Гражина...
Дозволили вдягти чадру, вуаль.

Тобі дали цяцьки, трибуну, дошку.
Тебе на фресках бачили і ню...
І сина відберуть... криши окрошку...
І всиплють на сивини тютюну.

Тебе співати просять – голосисту.
І – знадну, вільгу – кинуть на пісок.
Течеш-мутнієш – років сорок... триста...
Аж поки не народиться Тюссо.

Такі поезії варто читати не поквапно, бо написані в стилі кращих зразків української лірики. Зізнаюсь, їх у Залізняк чимало. Ось дві з улюблених:

Гімн кохання

Жив-був поет із тихою Гвіат –
Модисткою пальто і капелюхів.
Він торохтів у рань про плагіат,
На свята їхав до сестер у Глухів.

Вона статечніла – між книг, парсун.
І мріяла про доню, дачу, сливи…
У жовтні в ательє забіг співун,
Дверима гепнув, та й під шерхіт зливи
Грайливо запитав: «А хочеш... слив?».
Муж – на межі…
Ні в бар, ні до спортзалу.
Обруч вогнисто груди охопив.
У серце кобра пристрасті вповзала!

Не мала молодичка тих принад,
Що здатні в кліть зазвати соловейка,
Тож пригадала: муж у снігопад
Вручав їй гімн із келишком глінтвейну.
Підносив екзотично – на свічі,
Співав натхненно. Дав манто з шиншили,
Потому став шукати хрін, ключі...
Той аркушик на дзиґлику лишили.

Гвіат поклала гімн у фреш-бісквіт…
Співун його знайшов у перший вечір,
Зрадів безмірно, бо стомився гріть
Невправним юнкам худорляві плечі.

...В обшарпаний салон «Мечта и явь»
Не понесу ні шовк, ні твід, ні байку.
Гвіат раює у котеджі солов`я!
Мережить бісером трико, фуфайки.

Поет купив тінисту дачу в Бучі.
Читає псові бейти і газелі.
Повітря там вишневе, неядуче.
Лунасто без Гвіаточки в оселі.

Аня

Вона товаришує із найманим бійцем і пацифістом.
Коли приходять потеревенити, пахтить винцем і тістом.
Колишній вбивця то регоче, то в келих мутно плаче.
- Як був у Лівії, дружина зрадила. Життя собаче.

Вона мовчить, обох жаліє, бо дружбани таки хороші.
Не духопелили отут клієнтів, не позичали грошей.
Обидва - однокласники, ще сниться парта крайня...
Коли її хтось хоче, вислизають: "Ми в скверик, Аню...".

Безхатьки лементять, а ще вигулюють Додо - тер"єра.
Вона - повія середньостатистична, без сутенера.
Лиш три аборти відбула і двічі вени зашивали...
Вітчим бив по щоках, а п"яна мати жебоніла - "мало...".

Задимлені іконки, пеньюари, псевдооргазми, зради.
А що дітей не буде, то вона частково навіть рада.
Перемотала пацифіста ручку металевим скотчем -
Бард пише на шматку шпалер у дощ, під ніс рядки вуркоче.

Вона не любить шоколаду, Хічкока фільмів, садомазо.
Із неї малював латентний гей-француз картину маслом.
Ще параноїк був - курдупель - завіз в котедж посеред лісу.
Купив обручку, мармелад, весільну сукню і валізи.

Тепер у Ані крос щоденний - від школи аж до хащі.
Оката жінка у веснянках, а світ кричить: "Пропаща...".

Поява конфеті у звукоряді її рим – це народження поетичної тайни. Так вислизають за межі усього зайвого в поетичний інтим. Просто заворожує...
немає потреби чекати на впізнану риму. Вірш стелиться сам і живе своїм повноцінним життям.
Світлана-Майя Залізняк родом з Пирятина, що на Полтавщині. Епізоди з дитинства в Яготині та життєва проза у Великій Ялті, зокрема, праця в с. Гаспра – це її оазиси, куди повертається думкою, хоч на хвилину, мешкаючи нині ось вже двадцять років у Полтаві. Тут виходили друком її перші книжки, друкувалися вірші і проза.

Житнє

У твоєї сестри буяніло весілля... Юрма
Кайфувала. Хто в пошуку чарки, хто сексу, хто соку.
А до мене тулилася боком тілиста кума,
Офіцерик щипав: "Звідки ти - першосортна, висока?".

До криниці підходили діти, ганяли котів...
Женихався до тітки Мокрини забейканий слюсар.
Я втрачала тебе. Знов на волю хлопчачу хотів.
З пелени висипала чортисьок блондиниста Люся.

Танцювали усі...
Обіймалися пари між груш.
В рань матуся твоя поливала плющі, каланхое.
Так і бачу тебе - кучерявця - у пломені руж.
Я поплинула з Травників геть у чужому каное.

Пам`ятаю, що жито ламалося...
Коники - стриб...
Я зривала не сукню, а панцир колючого страху.
Десь отам, серед блиску літаючих пестощів... риб...
Налетіла гроза - і поглинула світ вогнептаха.

Поетеса є лауреаткою Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2007), відзначена премією Пантелеймона Куліша за книги «Міць» та «Струм». Лауреат 2-го міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» за вірш «...те й пожнеш» (Україну так модно любити...) 2014. Переможиця 3-го однойменного конкурсу за вірш «Планета людей», 2015. Цього ж року у львівському видавництві «Сполом» побачило світ видання її зібраних поезій, шістсотсторінкова «Птахокардія».

Епіка

– Пиши епічне – радить мудрагель. –
Щоб серце й дух чіпкі лещата стисли!
Бо я творю, а текст... неначе гель,
І розтікаються по древу мислі.
В тобі є міць, тож сагу сотвори –
Нехай майне кометою імення.
Я аркуш тер, вже зяє три діри.
А ти – вулкан метафор і натхнення.

Епічне...
Починаю.
Для шпака.
Орел не скосить на творіння ока.
Я опишу шоломи Спартака,
Фалернські вина і юрму жорстоку.

Не омину Валерії принад,
Відваги й нетерпіння Еномая...
За вікнами дощі... каштанопад.
А крихт епічного – шукай! – немає.

...Постукала до мене в білий сон
Зневажена гречанка Евтибіда.
Хотіла нашептати щось. Клаксон
Злякав прояву. Ні ідей, ні сліду.

Мабуть, для епіки потрібен дим.
Я почекаю, вже згрібають листя.
– Пиши про мене сагу... досліди... –
Розсілася на лавці баба Христя.
– Ось геть, беззуба... – кашляє сусід.
У мене драматизму пуд і жменя.

…Не знаю, чим лишити вогнеслід,
Закарбувати (та поглибше) ймення.

Поезія Світлани-Майї Залізняк має ще одну привабливу сторону. За мемуарним характером розмови про жіночу долю криється умовне перебирання долями жіночих образів на користь дару тієї отриманої особистої співучої сопілки. Вона привчає цінувати своє Еґо, дорожити скарбом отриманого буття, вести лінію самозахисту від зовнішнього шумовиння оманливих голосів, що кличуть до самозаспокоєння. Нерв серця її ліричної пташини б’ється в унісон з живим єством, прагне втілення, ласки, відозви.

Шумовиння

Я не прийшла у твій лункий гарем -
Чекати ночі на тафті червоній.
Хай інша ту неволю обере.
Згубилася обручка між півоній.

Ти ж бачиш: словотеча, віршопад.
Дзумлю собі - в шовкових травах бджілка.
Таку не вдовольняє мармелад,
Рахат-лукум, жага - щопонеділка.

Будуй палац у стилі рококо,
На зорекрадстві спійманий любаску.
Буруниться хмаристе молоко...
Ось кличеш на розвеснену Аляску.

А мій, земний, все котить кавуни.
Наснився ти - порушився комфортик.
Влітаєш - без дарунка і вини.
Шуміння-шумовиння...
Пал в аорті.

Руйнуй плотини чи криши базальт -
Я не зійду з кармінного трампліна.
У мене, кажуть, оксамитний альт.
Любилися в колоссі, на хвоїнах...

Тепер - вільгота, гніздища всолод,
Ось геть...
Зірок пульсуючих не треба.
Смакую конфітюр, бо свій ренклод.
... а ти все більше схожий на Ереба.
Такі ж волосся, тенор-баритон.
Мусуєш тишу:" ...йди у цинамон...".

Вже обраного тут жмутку поезій достатньо, щоб звернути увагу на рідкісну впізнаваність поетичного голосу Світлани-Майї, щедрість її ліричного обдарування, багатство і поліфонію мови, ерудицію і освіченість, що приходять з життєвим досвідом. У неї є свій порядок того вищого милосердя, яке одиноко робить нас людьми. За сповіддю душі починає народжуватися новий лад – порядок Любові.
Однак будувати – не ламати. Незвичними але стрілчато влучними є рими полтавчанки. Вони буквально прокладають траєкторію лету віршованого потоку і стають зв’язковими у вірші, який оживає історичною пам’яттю: хліб-таліб («Ні, не пишу про подвиги…»), печери-бетеери («Візаві»), бересклет-вельвет («Травнево-лапідарно»), прости-блокпости («Тих неборак – прости»), «молись»-стереорись («Стерео»), хосени-вени («Вірш по безсонню») … у віршах-хроніках подій з нашого сьогодення. Можна лише порадіти, що сіризна буднів пройшла очищення, мов зазнавши трутизну ціанідів, лягла золотими крупицями правдивої поезії. Читати ці поезії стає за честь. Не знати їх – дурним тоном. На них виховуватиметься майбутнє волелюбне покоління Вкраїни.
У Світлани-Майї Залізняк не зауважується повторів. Складається враження, що збірка «Птахокардія» не укладена з розрізнених жанрово віршованих етюдів, а є антологією епічних перлин. Такого високого рівня монументалізму письма рідко кому вдається дотриматися. Книга втрачає ознак товстушки, її стає дедалі більше бракнути зворушеному шанувальникові слова, що зачитав до корінців.
Варто запізнатися з героями і героїнями поетичних віконець полтавчанки, що тепер вже навіки оселилися в цій будівлі, гомонять, радяться, підтримують один одного. Це її оселя стрілчатої вежі, де систолою і діастолою битиметься світле серце Поезії Світлани-Майї Залізняк.

Богдан Завідняк, доцент кафедри філософії Католицького університету

20 січня 2016 року