Москві, а за нею й Києву привиділось,
Що в горах, неподалік таджицької столиці,
Не знаючи, що їй робить, ходить «сніжна людина».
Які там «єті », думалось, як опинився там,
Де скорш ведмедя стрінеш біля аличі,
Ніж звичайнісіньку людину?
Зрештою, як у камінні й безгомінні можна жить?
«Наївний ти,- сказав столичний чоловік,
Почувши невеселі мої роздуми.-
Пролинуло моє дитинство саме там, на березі ріки,
Що барана за мить якусь роздягне до кісток,
Де майже голіруч ловили ми форель.
Якби уважніше ти придививсь, то віднайшов сади,
Де й досьогодні ще не здичавіли яблуні та вишні...»
«То чом же ви пішли відтіль?»
«Вигнали всі кишлаки вирощувать бавовну на рівнині.
Тепер пенсіонером хочеться вернутися в дитинство...»
А пригадалася мені неспішна та розмова в чайхані,
Як уві сні на грищенецькім опинивсь узвозі.
Село моє, таке знайоме і близьке, було, мов на долоні...
Серце затьохкало в щемкому болі, і по щоці сльоза скотилась.
P.S.
На старості мандрівникам судилось відкривати рідний край.
І все ж не приведи Господь зануритись в дитинство

Єті - так називають "сніжну людину".