
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.30
02:10
https://youtu.be/3XPUsVIPIs4?si=E5FfdQyPwF7bF9km
2025.08.29
22:36
Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
2025.08.29
17:35
Дід Василь перебирав важкі стиглі качани кукурудзи, які перед тим щойно позривав на полі, здирав з них зелену листяну шкіру, обтинав жовті бороди і сортував на три великих полив’яних миски:
- То для онучків, то на продаж, а то для хрума.
Кукурудзу нин
2025.08.29
05:46
Прогриміли вибухи і зразу
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
2025.08.28
22:01
Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
2025.08.28
21:43
Із Бориса Заходера
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
2025.08.28
19:27
Цар москальський скликав кодло все на раду.
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
2025.08.28
06:17
Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
2025.08.28
00:54
Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
2025.08.27
21:20
Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
2025.08.27
17:23
Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
2025.08.27
12:42
Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
2025.08.27
11:40
Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
2025.08.27
09:15
Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
2025.08.26
21:33
Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
2025.08.26
11:52
Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Тяжка хвороба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тяжка хвороба
Дарма я жінці почав читати свої вірші. Оті що на «Поетичних майстернях» надруковані. Ой дарма! Вона ж - берегиня! Особа чутлива до лірики, пейзажної поезії. Особливо її вражають віршовані рядки про дубові пущі. Згодом розповіла, що вона там народилася. А коли її матір (богиня Лада) побачила, як нерозумні жителі Києва скинули Дажбога та Сварога у Дніпро, то не стала очікувати що і її розіпнуть чи втоплять, а втекла на Труханів острів разом зі своєю дитиною Діаною. Того року гридні князя Володимира убили кожного другого жителя столичного міста, фактично усякого, хто відмовився приймати християнство. І так було скрізь. За це тотальне смертовбивство власного народу князя згодом нарекли святим. Будете проходити повз місце його поховання, то послухайте як там кричать закатовані і безневинно погублені душі. Ой, пробачте, забув: земляки втратили дар спілкування зі своїми предками, бо зрадили своїх Богів. Та й нащо дідам знати, що натворили їхні онуки.
Але продовжимо про вірші. Стала моя дружина писати їх пачками. Особливо налягала на сонети. Музи, які аж роїлися біля неї, зазирали через її тендітне плече, пробігали очима писанину і ридали ридма.
А я змушений був вечорами читати цю патетично-пафосну сиропоподібну масу і приємно коментувати у фейсбуці та на сайті «Поетичних майстерень». Інакше й бути не могло - я ж її чоловік. То який муж не похвалить жінку за творчий подвиг? Правильно - тільки скотиняка нечутлива.
Мене рвало на клапті дике протиріччя: і похвалити варто, аби спонукати до мистецького росту, і водночас не хотілося, бо писанина була страшною.
Чого коштували одні прямі порівняння, понатикувані де треба, і де не треба. Від чотирьох слів – наче, неначе, мовби, немовби ряхтіло в очах. От як можна хвалити таке:
«А парубок в кущах, неначе мій…
Цибатий і сумний, немов лелека.
І наче сльози капають із вій,
І мовби дощ зволожує серденько.»
Неприродні інверсії душили мою поетичну естетику обома руками, авторські наголоси стрибали в текстах як дикі кози. Вражало тематичне різноманіття: як не про кохання, так про любов; як не про дуби, то про ялини.
А потім насунулося потьмарення: замість того аби лікувати людей, які йшли до неї з усіх усюд, дружина почала регулярно з’являтися на числених поетичних фестивалях. Кажу:
- Сонце ясне, подивися! Під вікнаминарод із ночі чергу займає аби ти його позбавила мук. Пора до праці.
А вона в одвіт:
- Сьогодні неприйомний день. І завтра також. Післязавтра увечері, можливо. Як хочеш – сам приймай. Ти вже можеш. Недарма три роки моїм асистентом був. От і покажи на що сам здатний.
Вдяглася моя краса у модний брендовий костюм, поправила на голові зачіску «Плюнь мені у вухо» - і тільки я її і бачив. Увечері прийшла, на смартфоні фотосесію показала зі своїми колегами-віршувальниками з чергового збіговиська і знову сідає клацати чергову нетлінку. Кажу:
- Сонце! Ходи до мене, поцьомаємося, полюбаємося, я тобі хвостика почешу!
Куди там – як до глухої стіни звертаюся. А коли з нею розмовляю, то бачу, що її думки десь далеко-далеко, явно не зі мною.
На місяців шість ця блаж її захопила. А потім почалася нова епопея – упорядкування альманахів. Усі гроші, які ми заробляли підпільним знахурством йшли на купівлю сотенних тиражів, де в одній обгортці були утрамбовані вірші і початківців, і метрів. В одному дикому вінегреті плавали уламки дум всіх мислимих стилів та поетичних течій. Переклад із тайської йшов одразу після фентезі про чебурашок.
Згодом їй закортіло стати головою журі в одному з конкурсів. Поголовувала, аякже! Яка жінка не любить командувати? Нагородила дипломами лауреатів усіх, хто її хвалив, нікого не зобидила.
А я тим часом лікував розв’язані пупи, облисіння та ганяв глистів у власників котів та собак. А ще мовчав і терпів вибрики коханої, бо любив більше всього на світі.
Одного вечора, після чергового творчого збіговистька, трохи подшофе, дружина зайшла до хати, глипнула не мене недружньо і сказала:
- Переросла я тебе. Нецікавий ти. Вірші перестав писати, увесь час про господарство думаєш, ніякої лірики в тобі немає. Я так жити більше не хочу.
І пішла від мене, тихо причинивши двері.
Добре, що в мене є кіт Жоржик. Той людську мову добре розуміє і нас дуже любить. Але як почув ці слова, то аж заплакав. Стрибнув мені на коліна і крізь сльози каже:
- Не печалься, друже! Вернеться коза до воза! Буде їй урок життєвий. За те, що кинула двох люблячих істот – тебе і мене – відбираю у неї тимчасово всю чаклунську силу, яку вона має. І кладу на зберігання в твоє серце.
Нявкнув кіт, шкрябнув мене лапою по носі, а я схопився за груди, куди Жоржик увіпхав дар берегині.
Уранці до хати влетіла жінка: постаріла, із сивими косами, у морщинах та деренчливим старечим голосом заволала:
- Що ви наробили! Я з генієм познайомилася! Він обіцяв мені надрукувати книжку, висунути на премію Шевченківську! Казав, що хоче одружитися! Сказав, що з місяць з ним попрацюємо над моєю технікою і все буде гаразд. А за рік стану майстром знаним. Він мені кімнату у своїй квартирі столичній виділив. Сказав – будеш спати тут. А Ви відібрали мій дар, а разом з ним і мою молодість та майбутнє! Жоржик, знаю – це твоя робота! – закричала жінка і хотіла вхопити кота за хвоста, але той хутко чкурнув із хати і виліз аж на вершечок осокора.
- Чоловіче! Лови кота! Лізь на деревину,- не вгавала берегиня.
А я дивився на неї та журився. «На кого ж ти хотіла мене проміняти?» – майнуло в голові. «Чи не на оте лисе як бубон одоробло, яке тягає скрізь із собою бандуру та ходить у вишиванці?»
Коли дружина заспокоїлася, моргнув Жоржикові і той хутко передав чаклунський дар знову моїй жінці. Розцвіла моя краса, стала рум'яною, мов сама весна. Витер я їй слізки, прихилив до плеча та й питаю:
- Так що там у вас сталося, що ти повернулася?
- Та нічого,- одказала розгублено жінка і потупила погляд . А по очах бачу, щось таки було.
- Кажи, бити не буду, - ще раз звернувся до берегині.
Вона зітхнула, пригорнулася до мене і зізналася:
- Залицятися до мене поліз той поет, на ліжко повалив, роздягати почав. Сказав, що так краще потім писатимуться вірші про кохання. Аж тут бац – мій дар пропав і я стала швидко старішати. Як глянув на мене мій учитель – стару, беззубу та зморшкувату, то аж відсахнувся. Питає:
- Скільки тобі років, бабця?
- А що я йому скажу? Тисячу минулого року набігло. А, може, й трохи більше?
Натягнув метр штани, гримнув дверима кімнати і до ранку носа не показував. А як почав ходити перший транспорт – виставив за поріг і сказав «Гудбай!».
А її віршів, як і обіцяв член Спілки письменників України в «Українській літературній газеті» так і не надрукували. Не зрослося.
Берегиня кинула писанину, зшитки та палімпсести з вічним попалила в грубі, кіт Жоржик їй допомагав - кочергою у вогнищі ворушив і шептав «Згинь, нечиста сила!» Тепер дружина мене щоночі в своїх обіймах душить, спасу немає. А я тихенько пишу. Одного разу кіт побачив, лапою насварився і муркнув:
- Дивись, як і тебе понесе, то зроблю, що кабака всохне.
Я йому вірю, він все може. Тож і ви, шановні друзі, будьте пильними: як тільки потягне на фестивалі письмацькі та поетичні посиденьки – записуйтеся до мене на прийом: одшепчу та яйцем одкатаю ту ману бісівську. Адресу ви знаєте. І саме головне: з поетів плати не беру. Хворі це люди, блаженні, не можна з них брати, Бог потім накаже.
Ой, прощаюся з вами! Прийшов відвідувач – сонетяр відомий. Бачу здалеку, що хвороба запущена. Одним яйцем не обійтися, піду за лотком.
28.01.2019р.
Але продовжимо про вірші. Стала моя дружина писати їх пачками. Особливо налягала на сонети. Музи, які аж роїлися біля неї, зазирали через її тендітне плече, пробігали очима писанину і ридали ридма.
А я змушений був вечорами читати цю патетично-пафосну сиропоподібну масу і приємно коментувати у фейсбуці та на сайті «Поетичних майстерень». Інакше й бути не могло - я ж її чоловік. То який муж не похвалить жінку за творчий подвиг? Правильно - тільки скотиняка нечутлива.
Мене рвало на клапті дике протиріччя: і похвалити варто, аби спонукати до мистецького росту, і водночас не хотілося, бо писанина була страшною.
Чого коштували одні прямі порівняння, понатикувані де треба, і де не треба. Від чотирьох слів – наче, неначе, мовби, немовби ряхтіло в очах. От як можна хвалити таке:
«А парубок в кущах, неначе мій…
Цибатий і сумний, немов лелека.
І наче сльози капають із вій,
І мовби дощ зволожує серденько.»
Неприродні інверсії душили мою поетичну естетику обома руками, авторські наголоси стрибали в текстах як дикі кози. Вражало тематичне різноманіття: як не про кохання, так про любов; як не про дуби, то про ялини.
А потім насунулося потьмарення: замість того аби лікувати людей, які йшли до неї з усіх усюд, дружина почала регулярно з’являтися на числених поетичних фестивалях. Кажу:
- Сонце ясне, подивися! Під вікнаминарод із ночі чергу займає аби ти його позбавила мук. Пора до праці.
А вона в одвіт:
- Сьогодні неприйомний день. І завтра також. Післязавтра увечері, можливо. Як хочеш – сам приймай. Ти вже можеш. Недарма три роки моїм асистентом був. От і покажи на що сам здатний.
Вдяглася моя краса у модний брендовий костюм, поправила на голові зачіску «Плюнь мені у вухо» - і тільки я її і бачив. Увечері прийшла, на смартфоні фотосесію показала зі своїми колегами-віршувальниками з чергового збіговиська і знову сідає клацати чергову нетлінку. Кажу:
- Сонце! Ходи до мене, поцьомаємося, полюбаємося, я тобі хвостика почешу!
Куди там – як до глухої стіни звертаюся. А коли з нею розмовляю, то бачу, що її думки десь далеко-далеко, явно не зі мною.
На місяців шість ця блаж її захопила. А потім почалася нова епопея – упорядкування альманахів. Усі гроші, які ми заробляли підпільним знахурством йшли на купівлю сотенних тиражів, де в одній обгортці були утрамбовані вірші і початківців, і метрів. В одному дикому вінегреті плавали уламки дум всіх мислимих стилів та поетичних течій. Переклад із тайської йшов одразу після фентезі про чебурашок.
Згодом їй закортіло стати головою журі в одному з конкурсів. Поголовувала, аякже! Яка жінка не любить командувати? Нагородила дипломами лауреатів усіх, хто її хвалив, нікого не зобидила.
А я тим часом лікував розв’язані пупи, облисіння та ганяв глистів у власників котів та собак. А ще мовчав і терпів вибрики коханої, бо любив більше всього на світі.
Одного вечора, після чергового творчого збіговистька, трохи подшофе, дружина зайшла до хати, глипнула не мене недружньо і сказала:
- Переросла я тебе. Нецікавий ти. Вірші перестав писати, увесь час про господарство думаєш, ніякої лірики в тобі немає. Я так жити більше не хочу.
І пішла від мене, тихо причинивши двері.
Добре, що в мене є кіт Жоржик. Той людську мову добре розуміє і нас дуже любить. Але як почув ці слова, то аж заплакав. Стрибнув мені на коліна і крізь сльози каже:
- Не печалься, друже! Вернеться коза до воза! Буде їй урок життєвий. За те, що кинула двох люблячих істот – тебе і мене – відбираю у неї тимчасово всю чаклунську силу, яку вона має. І кладу на зберігання в твоє серце.
Нявкнув кіт, шкрябнув мене лапою по носі, а я схопився за груди, куди Жоржик увіпхав дар берегині.
Уранці до хати влетіла жінка: постаріла, із сивими косами, у морщинах та деренчливим старечим голосом заволала:
- Що ви наробили! Я з генієм познайомилася! Він обіцяв мені надрукувати книжку, висунути на премію Шевченківську! Казав, що хоче одружитися! Сказав, що з місяць з ним попрацюємо над моєю технікою і все буде гаразд. А за рік стану майстром знаним. Він мені кімнату у своїй квартирі столичній виділив. Сказав – будеш спати тут. А Ви відібрали мій дар, а разом з ним і мою молодість та майбутнє! Жоржик, знаю – це твоя робота! – закричала жінка і хотіла вхопити кота за хвоста, але той хутко чкурнув із хати і виліз аж на вершечок осокора.
- Чоловіче! Лови кота! Лізь на деревину,- не вгавала берегиня.
А я дивився на неї та журився. «На кого ж ти хотіла мене проміняти?» – майнуло в голові. «Чи не на оте лисе як бубон одоробло, яке тягає скрізь із собою бандуру та ходить у вишиванці?»
Коли дружина заспокоїлася, моргнув Жоржикові і той хутко передав чаклунський дар знову моїй жінці. Розцвіла моя краса, стала рум'яною, мов сама весна. Витер я їй слізки, прихилив до плеча та й питаю:
- Так що там у вас сталося, що ти повернулася?
- Та нічого,- одказала розгублено жінка і потупила погляд . А по очах бачу, щось таки було.
- Кажи, бити не буду, - ще раз звернувся до берегині.
Вона зітхнула, пригорнулася до мене і зізналася:
- Залицятися до мене поліз той поет, на ліжко повалив, роздягати почав. Сказав, що так краще потім писатимуться вірші про кохання. Аж тут бац – мій дар пропав і я стала швидко старішати. Як глянув на мене мій учитель – стару, беззубу та зморшкувату, то аж відсахнувся. Питає:
- Скільки тобі років, бабця?
- А що я йому скажу? Тисячу минулого року набігло. А, може, й трохи більше?
Натягнув метр штани, гримнув дверима кімнати і до ранку носа не показував. А як почав ходити перший транспорт – виставив за поріг і сказав «Гудбай!».
А її віршів, як і обіцяв член Спілки письменників України в «Українській літературній газеті» так і не надрукували. Не зрослося.
Берегиня кинула писанину, зшитки та палімпсести з вічним попалила в грубі, кіт Жоржик їй допомагав - кочергою у вогнищі ворушив і шептав «Згинь, нечиста сила!» Тепер дружина мене щоночі в своїх обіймах душить, спасу немає. А я тихенько пишу. Одного разу кіт побачив, лапою насварився і муркнув:
- Дивись, як і тебе понесе, то зроблю, що кабака всохне.
Я йому вірю, він все може. Тож і ви, шановні друзі, будьте пильними: як тільки потягне на фестивалі письмацькі та поетичні посиденьки – записуйтеся до мене на прийом: одшепчу та яйцем одкатаю ту ману бісівську. Адресу ви знаєте. І саме головне: з поетів плати не беру. Хворі це люди, блаженні, не можна з них брати, Бог потім накаже.
Ой, прощаюся з вами! Прийшов відвідувач – сонетяр відомий. Бачу здалеку, що хвороба запущена. Одним яйцем не обійтися, піду за лотком.
28.01.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію