Ти, мій народе, битий-перебитий,
Що босоногим кинутий в сніги.
Сибір твоєю кровію омитий...
Залишені навік сади, луги.

А вдома травень та розквітлі вишні,
Із-за тинів забудьки й кропива.
Ніхто листа нікому не напише,
Адрес немає... І мовчать слова...

Одні і ті ж у тебе воріженьки,
Їх прізвища завжди тобі чужі.
Їм все одно, що помирає ненька,
І що життя дитяче на межі.

Люд, як скотину, пхали у вагони,
І кидали на станціях мерців.
А до сибіру стільки перегонів!
Немає крихти хліба у руці.

Вагон товарний, повен горя-люду,
Не прилягти з дитятком на руках.
Серед цієї тисняви і бруду
Ми виживали і бороли страх.

Землянку рили не з землі, зі снігу,
Віками там холодна круговерть.
Із України, з того кровобігу
До тундри, де вже чатувала смерть.

Сибіри повні нашими кістками.
Не забуваймо лютих ворогів!
У пам’яті ще не закриті брами,
Тримаймо в серці ненависть і гнів!

До тих, що заставляли навколінці
Стояти нас у нетрях кабали.
Не пробачайте, рідні українці,
Отим, що нас у безвість завели!