на смерть свого собаки

Куди поділась та кохана цілість,
що дихала, любила і шукала
твого тепла, до ніг твоїх тулилась
і запитально в очі заглядала?
Розбилась у невидимі бар’єри?
Молекулами рвучко розлетілась
(говорять, що матерія -- незникна
й енергія у просторі витає)?
Що толку є в енергії безликій?
Я хочу те знайоме поєднання:
приземкуватість, голос і кудлатість,
дарунок цілковитої довіри
і голову, що вм’ятину лишала
на постілі своїй і спала довго,
похрапуючи в темних сновидіннях,
або краєчком ока слідкувала.
Я в порожнечі марними руками
обводжу стиха контури знайомі,
ловлю терпляче віддане сопінння
у тиші, що запала непорушно...
В кімнаті – у задушливій печері --
застигли довгі миті–сталактити,
слизькі суглоби відчаю тупого,
що наростами скупчились у часі.
Я -- майже добровільно -- натикаюсь
на жадані прикмети, співпадіння,
які могли б засвідчити ознаки
життя, що в інших вимірах триває;
хапаю у пожадливій увазі
невизначені натяки, щоб збути
сухотну мовчазну безповоротність --
і знов лечу за втратою своєю...

2019