Стоїть німа обпльована країна,
віджевріли надії і слова,
і простота, злочинно-безневинна,
утверджує сліпі свої права.

Байдуже споглядають зверху вниз,
глузливо-іронічно кривлять рот
ті, для яких -- замшілий архаїзм
поняття "самобутність" і "народ".

Не криючись, пильнує свій посів
біда сусідня – хижа і слизька,
бо знов з її драконових зубів
залізні проростатимуть війська,

і ні гарячій крові викупній,
ні вибуховій ясності ідей
не зрушити напівіржавий стрій
застиглих міфів в головах людей.

То що ж тепер? Куди тепер іти?
Зима укрила зорані поля,
і крутяться поламані світи,
а паніки заплутане гілля

захарастило вражені уми,
і круговерть затягує стрімка...
Та є у світі відданість – і ми,
і у біді простягнута рука,

і є маяк край моря безнадій --
його безумний вітер не згасив,
є побратимства острів рятівний
помежи руйнівних ворожих сил,

і мовний код, що лине до зірок,
що ним, як сіттю, вловлюючи суть,
протягнено пульсуючий зв’язок
і діалог із вічністю ведуть.