Діва
Житіє мудрочолих дів та задумливих парубків, які носяться зі своїми творіннями як з писаною торбою, тяжке. Коли в голову на тотеж стрибає дума, що ти - людина не звичайна, а відмічена Божим перстом як ангельське створіння - характер митця починає мінятися: людина не складе собі ціни, вважаючи себе Майстром, у якого кожне слово варте того, аби бути занесеним на скрижалі вічності.
Така люта хвороба вразила і мою знайомицю – поетесу Аглаю Саловсмак. Сказати, що вона пише гарно – це нічого не казати. Пише вона і справді чудово. Але спесивий характер, зверхність по відношенню до звичайних трудівників пера, бажання показово влаштувати не дуже вправному віршувальникові публічну порку – перекреслює і її талант, і її вишукану поезію. Люди втрачають інтерес спілкування з вищезазначеною особою і тікають в кущі. А вона несеться за ними соціальними мережами зі своїм фоліантом поез з криками: «Читайте моє! Ось справжня краса!».
І так мені жаль стало цю благородну діву, що вирішив я звернутися до своєї дружини-берегині з проханням допомогти нещасному створінню навчитися набувати друзів.
Глянула жінка на фотографію генія у фейсбуці, провела по ній віником, яким ми павуків зі стелі збираємо, і давай шепотіти екзорцизми:
«Бодай у тебе сім болячок щезли, а восьма не приставала, щоб тобі зроду віку не знала що таке глупство, цур і пек чортам, які у твоїй пелені гніздо звили!!!» Ну і так далі.
Берегиня тричі плюнула на роздруковане на принтері фото нарцисичної поетки, і приштрикнула його ножем на кавалок сала, завбачливо поданий мною.
-Дружино! А нащо на сало кріпити замовляння? – запитав я свою чаклунку.
- Яке у неї прізвище, лебедику?
- Саловсмак…
- Отож! Буде тепер до гробу їсти сало з часником. І стане її доля щасливою, а кар’єра митця успішною. Але потрібно їй пройте ще випробовування, яке загартує її дух і вилущить зі шкаралущі самозакоханості.
- Невже надішлеш у пущу до своєї сестриці повітрулі?
- Так і буде, чоловіче мій. І хоч вона від старості вже геть глуха, але добро робити людям не розучилася. Окрім того їй потрібна допомога по господарству, тому прилаштуємо до неї на перевиховання цю Аглаю, хай дур з голови вивітриться. Отже, летімо сестрицы в гості, провідаємо її, а заодно і подарунок їй передамо. Хапай діжку з медом у погребі і вперед, бо увечері люди прийдуть з болячками. Мусимо бути вже вдома.
З диким гиком, дорогенькі мої читачі, сіли ми на дракона, що живе у нас у стійлі, взяли з собою кота Жоржика та рушили умовляти повітрулю влаштувати сеанс терапії для хоренької віршосплітачки.
А та ні сном, ні духом не відала, що за її спиною ворушаться могутні чародійські сили. Правда, під час дистанційного чаклування гикалося їй сильно, але то таке: усіх, хто ходить по чаклунках зі своїми проблемами потім тиждень вимучує бігунка та діймає гикавка. Та ви самі знаєте,- вся наша нація має досвід спілкування з послідовниками як не Кашпіровського, то Алана Чумака.
В результаті маніпуляцій моєї жінки з силами природи Аглаї Саловсмак раптово закортіло відвідати фестиваль «Пісні Бузкового гаю», що проходив сьогоріч у Диканьці 7 травня. Бажання було таким непереборним, що мисткиня кинула варити борщ своєму чоловікові та синові, і чкурнула з Полтави першим бусіком, який вирушав у сторону цього благословенного села.
Бусік зламався, трохи не доїхавши до населеного пункту, поетеса вискочила мало не на ходу і підтюпцем рушила в сторону Парасоцького урочища. І хоч водій кричав, що їй в іншу сторону – діва нічого не чула, а танком сунула в первісні хащі. Коли над головою зімкнули свої крони вікові граби - загубилася єдина стежка, яка вела вглиб лісового масиву. З розгону жінка вискочила на лісову галявину, посеред якої бовваніла охайна хатка з солом’яною стріхою, під причілком якої примостилася старенька бабуся в очіпку. Довкола галявини «відьминим колом» росла «ключ-трава». І не проста папороть, а висотою з коня!
- Доброго дня, бабусе! – привіталася мисткиня.
Бабця підняла на гостю приязне зморшкувате обличчя і посміхнулася.
- Не підкажете, як мені на фестиваль у Диканьку потрапити?
Бабця знову посміхнулася і показала на вуха, мовляв – глухувата, нічого не розумію.
Задумалася діва, що ж робити? Як запитати бабусю в якій стороні Диканька? Хотіла написати на папері, але згадала, що так поспішала з Полтави, що забула і блокнота, і ручку, і навіть планшета зі смартфоном. Халепа, одним словом.
А бабця піднялася, підійшла до Аглаї, взяла за лікоть і повела до хати.
Посадовила її біля печі і показує на кухонну утвар, мовляв – «їсти хочеш? Так бери ножа і починай готувати обід. А балакати будемо потім.»
- Бабусю, немає у мене часу на обіди! Я на фестиваль спізнююся! Хочу там виступити з власними безсмертними поезами!.
А та їй під ноги «бух!» кошіль зі старою картоплею, «геп!» капустину з буряком в поділ , а сама лягла на припічку та задрімала.
Їсти і справді хотілося страшенно.
«Ну, що ж,- подумала Саловсмак,- наварю борща, поїм і дремену звідси». І стала до роботи.
Ножем, ви самі знаєте, працювати трохи важче, аніж пером. Окрім того, воду довелося носити з колодязя на протилежному кінці галявини, дрова хоч і були, але не поколені. Тож талановита жінка добряче помахала ще й сокирою. А потім пошапарувала в погребі та на городі за хатою в пошуках потрібних приправ.
А бабця спить, так хропе, аж павуки зі стелі гронами сиплються.
Аж під вечір поставила казан з готовою стравою на стіл і потрясла стару аби та прокинулася.
Покректала хазяйка, встала, почовпала до столу. Поїла, поклонилася Аглаї і знову лягла спати.
«Та що ж це за гостинність така?» - подумала поетеса. «Невже життя у лісі повністю відбило охоту у людини до спілкування?»
- Бабусю! Підкажіть де Диканька і спіть собі, я не проти.
Глуха стара лежала колодою і не ворушилася. Богатирське хропіння відлякувало мух та вказувало, що людина жива.
«Ну, що ж,» - подумала Аглая,- «не хочете допомагати – я сама дорогу знайду». І рушила в пушу.
Вже й зірки на небі засвітилися, місяць висолопив окрайчик Чумацькому шляхові, а Аглая унадцяте потрапляла на ту саму галявину оточену ключ-травою. Вибилася з сил, ввійшла в хату, присіла в куточку на ослоні і… провалилася в глибокий сон.
Снилася безкінечно довга дорога, якою вона йшла невідомо куди та незрозуміло нащо. В ар’єргарді бігли чортенята та підштрикували її в гузно своїми ріжками. З-під її босих ніг здіймалася курява і застилала зорі на небі. Серце вистрибувало з грудей, кров шугала в скронях, як гірський водоспад. І коли вона вже готова була впасти від безсилля посеред битого шляху – раптово прокинулася.
Ніякого чортовиння не було. В хаті сиділа глухувата бабуся та пасинкувала кущики зірочнику та маренки пахучої. А вона лежала на припічку, вкрита старим коцом з якимось чудернацьким візерунком у вигляді зубастої пащі.
Пригледілася і уздріла. що під сволоком у бабці в пучечках сушаться булатка великоквіткова, чина весняна, копитняк, переліска, вороняче око, коручка чемерникоподібна, кулина багатоквіткова, лілея лісова, гніздівка, булатка, просянка та зубниця.
«Так бабця – травниця! І ще й яка! Але кого ж вона тут лікує, якщо живе у лісі та ще й глуха на додачу?»
А бабуся, наче відчула, що про неї згадали - озирнулася, приязно посміхнулася, показала аби Англая сідала до столу снідати.
А як поснідали – вручила їй до рук пилку та лопату і погнала на город за хатою корчувати дерезу, яка наступала зі сторони лісу.
О –о-о-о! То я вам скажу, робота ще та! Колючки стирчать навсібіч – не доступишся, коріння росте глибоко, корчувати гірше аніж акацію. Але спочатку треба її пообрізати.
Не хотіла Аглая працювати, але руки самі взялися до роботи. З ранку до ночі – дереза. Перед спочинком – вечеря. Вранці – до плити, а потім знову на город. Тиждень корчувала дерезу, потім пішла бур’ян полоти: спочатку соняшники та кукурудзу, потім картоплю, а потім моркву з буряками. Поки все закінчила – почала спочатку. Рванула якось навтьоки, але ноги самі завернули її назад. Зрозуміла, що потрапила до відьми, тож змирилася зі своєю судьбиною.
Якось спробувала підлащитися до старої, почала читати їй свої вірші –полтавський цикл, потім кримський. Чаклунка довго дивилася на Аглаю як та ворушить ротом, клацнула пальцями і вуста Аглаї замкнулися на тиждень. Тільки під час харчування розмикалися.
Ось і кінець літа, Саловсмак цургенить до погріба останній кошіль з бульбою. І тоді сталося чудо: бабця… заговорила!
- Диканька он там,- мовила стара і вказала пальцем на схід сонця. Йди прямо цією стежкою.
За годину Аглая вийшла на шлях, але не пішла в Диканьку,- це таке ворожбитське місце, що там у кожному дворі відьма живе. Ну, майже в кожному. Можуть цього разу захомутати до самої зими. Тож зупинила діва на трасі мікроавтобуса і чкурнула до Полтави, від гріха подалі.
Чоловік та дитина дуже раділи, що повернулася додому рідна душа. Вони і міліцію на ноги підняли, і сусідів, - все марно. Так ніхто і не дізнався – куди на ціле літо поділася Саловсмак.
Все налагодилося у житті мисткині: чоловік кохав її безтямно, дитина тішила своєю шанобливістю. Одне докучало: читаючи вірші колег хотілося відписати якусь шпильку, вказати на огріхи, а клавіатура вистукувала слова пошани та вдячності за людську працю. Як тільки хотілося нагримати на невправного віршувальника - месенджером передавалася пропозиція допомогти в літературному редагуванні. І не на загал, а в приваті. Чемно і безкоштовно. І почали у Аглаї з’являтися друзі та шанувальники її поезії.Сусід навіть запропонував книжку видати власним коштом. Отакі пироги.
А я лежу поруч зі своєю дружиною на ліжку, цілую її небесний лик і думаю: може й мені пороблено, а я й не знаю? Уже два дні жодного вірша написати не можу – все жінка та жінка на умі. Як ви гадаєте?
15.06.2019р.