Вступний нарис до мемуарів

І
Приголублений, уславлений, прийнятий з такою великою пошаною, що навіть сумління непокоїться про незаслуженість усієї цієї честі, я випускаю книжку своїх писань пером. У різний час, під різними настроями утворилося ціле коло життя – від дитинства до старості.
Замість передмови, пропоную невеличкі спогади про найцікавіші хвилини мого життя. Ми їх не цінуємо, пропускаємо, навіть соромимося і замовчуємо. Я накидаю про них ескізи – стислі уривки.
Одна з перших хвилин захвату трапилася зі мною ще в ранньому дитинстві на Осинівській вулиці. Наша вулиця раптом уся перемінилася: і хати, і ліс за Дінцем, і всі люди, і хлопчаки, що бігли швидко на нашу вулицю, – усе немовби освітилося яскравіше. Далеко, наприкінці вулиці, крізь високо здійняту куряву, заблищали мідні труби полкових трубачів на білих конях; в одну стрічку коливалися солдати над кіньми, а над ними вгорі тріпотіли, мов пташки, над цілим полком у повітрі султанчики пік. Дедалі чутніше долинав лязкіт шабель, храп і особливо яскраве іржання коней. Дедалі ближче і ясніше блищали збруї й запінені рогаті вудила крізь куряву долі.
І раптом усе це немовби разом підстрибнуло вгору всієї вулиці й покотилося по всьому небу: лунко гримнули труби!
Радісно понеслися ці звуки Дінцем, за Малинівський ліс, і відбилися в усіх садах Прістена. Веселощі помчали широкою хвилею, і навіть за Гридіну гору – до міста; хотілося скакати, кричати, сміятися і плакати, шалено катаючись дорогою…
О музико! Вона завжди проймала мене до кісток. Уперше, коли в нашій чистій половині будинку якісь панове влаштували бал, прийшло багато музикантів з великими скрипками й коли струнний оркестр пронизливо зазвучав, так мені здалося чомусь – настає кінець світу, мені потемніло в очах…
Я вже чекав загальної загибелі й дивувався, що всі були спокійні й навіть чомусь раділи, не плакали.
Тільки Анюта Рядова, як і я, розуміла цю музику за всіх. Вона зі сльозами корчилася, потім потихеньку почала верещати, її затрясла гарячка. Вона впала на підлогу на ґанку і билася об неї, допоки її не підняли й не винесли в наші кімнати, де сприскували водою з вуглика, шепотілися, що це «зурочили» й що їй треба «переполох виливати»… Я кріпився, потім став звикати до звуків оркестру, і мені вже навіть подобалася ця запальна сила-силенна. А навкруги так весело танцювали парами й цілими хороводами…

ІІ
Одного разу, наслухавшись читання мамусі про життя святих і особливо про святого Марка, який рятувався у Фрачеській горі, я довго не міг заснути. Усе більш невідступно захоплювало мене бажання стати святим: хутчіше втекти в пустелю… Там скелі, прірви, леви, а я весь тремчу в жарі й біжу все далі, вилажу в гору все вище… Ясно уявлялося: я вже далеко і влаштовуюся в печері.
І от у Страсну суботу і до мене, як і до Марка, приходить святий старець. Ми обидва строгі пісники. Та, коли настав час обіду і ми «запрагли», тоді мій друг дістав куряче яйце і запропонував його для нашої трапези. І ми їли яйце у Страсну суботу і вже знали, що нам відпускався цей непростимий гріх – порушення Великого посту. І я ясно уявляв собі мого святого: він невеликого зросту, був вже сивенький, і колір його обличчя і рук був «ако фінікова кора».
Уранці ми шукали дикого меду в скелях і глибоких ущелинах…
У своїх мріях я дійшов до повного захвату; мені стало жарко і хотілося вже бігти, бігти безоглядно. Я встав зі свого маленького диванчика, дещо надів і тихенько, навпочіпки – до дверей.
Мамуся почула моє шурхотіння.
– Хто це? Це ти, Іллюшо? Що, ти нездужаєш? Куди ти?
– Я зараз повернуся, – відповідаю.
Поки я відчиняв залізний засув дверей у сінях, поки вийшов на ґанок, де мене охопили свіже повітря і вітерець, я прокинувся від свого захвату. Через невеличкий час я почав тремтіти від холодку, безсоння і марення; навіть зуби застукали, і я повернувся. На порозі стикнувся з мамусею. Вона дуже хвилювалася, що я так довго не повертався, і вже встала, аби розшукувати мене.

ІІІ
Прегарна погода! Спекотний день. Теплий, духмяний, захопливий травень. Пишно розгорнувшись, фруктовий сад весь переплутаний буйними кущами квітучого бузку. Важкі букети лілового гілля, окрім своїх власних, вічно юних пахощів, п’янили ядучим запахом зелених металічних жуків; жуки, жучки роїлися, кишіли й, стикаючись, обліплювали, пірнали всередину квіток і насолоджувалися їхніми розкішними соковитими вирвами. Великі розміри трійок, п’ятірок і навіть сімок манили око. Але я вже не вибирав їх. Я був закоханий до корінців волосся і полум’янів від пристрасті й сорому… У цих кущах я чекав: зараз з’явиться предмет моїх найпотаємніших і найпристрасніших мрій. Тепер вона вже має дванадцять років. Давно вже я задихаюся при зустрічі з цією дівчинкою, увесь завмираю щоразу відтоді, як побачив її вперше ще семирічною, маленькою… У красивому глянцюватому розмальованому конверті в мене давно вже зібрано багато друкованих чуттєвих віршиків для неї.
Ось один із них:
Я в вас закоханий прегарно, Як не кохав вас так ніхто; Але чи винен я, що марно? – Моя любов для вас ніщо.
Ох, ось вона йде… В усьому літньому, освітлена рефлексами сонця, квітів бузку, вона прямує сюди. Я злегка ховаюся за густу віку… Серце моє так забилося, що я випустив приготований конвертик, наповнений, окрім віршиків, квиточками, ще й маленькими картинками. Хитаючись, я схопив її за руку і в той самий момент кинувся підхопити мій пакетик; він розсипався. Треба ж його зібрати, аби віддати нарешті. (Адже цей конвертик одного разу потрапив навіть у руки моєму вчителеві. Як я не вмер тоді від ганьби?)
Вона допомогла мені зібрати мій дарунок…
– Що це? – питає вона.
– Це я вам, візьміть напам’ять, потім прочитаєте.
Вона сховала і стала вивільняти свою руку, яку я тиснув щосили; я зрозумів це тільки зараз – до болю і злості до себе… Мене раптом опанував страх перед нею… Я не знав, що мені робити.
Вогонь усередині спалював мене. Остовпівши, я горів і задихався.
Пролунали веселі голоси її сестер; нас кликали на гойдалку.
– Ходімо на гойдалку, – мовила вона; її обличчя палало, і сірі гострі вічка злегка весело примружилися. Який вона має носик, носик із горбинкою… О!..

IV
Я вже в Академії мистецтв. Працюю в класах, особливо постійно і старанно – у рисувальному. В етюдних класах клопоти про заробіток пускали мене цілковито віддатися живописові з натури.
І от одного разу я, вже мріючи про натхнення, перебуваю під враженням посмертної виставки Флавицького [1], – там мене вразив його ескіз-начерк «Ґолґота» [2]. На першому плані, випадково збігшись, єрусалимська юрма дивилася вдалину, на Ґолґоту, де піднімали хреста з прибитим Христом; і там юрма відсувалася, даючи місце хрестові… Мені схотілося цю грандіозну тему розробити значніше від такого побіжного начерку Флавицького. Я довго збирався. І ось – нарешті переді мною полотно. Я сам, особливо сподіваючись натхнення, креслив і вишукував, уявляючи живу сцену Ґолґоти. Мимоволі почав наспівувати з опери «Роберт-диявол» арію «Повстаньте всі мертві з могил»… Розправивши мантію у вигляді крил, в опері її співав страшний бас, на цвинтарі, очікуючи тіней; тіні з’являлися спочатку вогниками…
День був похмурий, листопадовий, у моїй кімнаті була напівтемрява, я дедалі живіше почувався під владою натхнення. Ґолґота настільки ясно мені рисувалася, що, здавалось, я вже й сам був там: зі страхом коливався в натовпі, даючи місце хрестові. Збігла маса людей стояла вдалині. Близькі Христові – мати, учні, друзі – довго лише здалеку тремтіли, занімівши від розпачу і горя. Через страх вони не сміли підійти ближче. Мати впала від знемоги. З ними, у цій темній страшній трагедії, я згубився до самозабуття. Сонячне затемнення. Пітьма… І церковна завіса розірвалася, і все всередині мене рвалося… Як музики, хотілося ридань… Добродійна темрява затемнення. У темряві, потроху і мимоволі, близькі добираються до хреста… непізнаваний, у потоках запеченої крові, він упізнав їх… Він їм зрадів… Він їм говорив і заспокоював їх: «Не сумуй, мати, – Іван тобі заступить сина…» Його обличчя заледве можна було впізнати: тернові колючки, міцно прикручені до голови, усе більше впивалися в голову і в шию: він був страшний у своєму кров’яному покрові; де-не-де потоки струменіли, виблискуючи від смолоскипів. «Боже, Боже, за що ж ти мене полишив!..»
І хрест майже весь видавався червоним, блискучим від кров’яних струмків [3]…
Є особливі, поглинальні чари у трагізмі. Я відчув це, коли писав академічну програму «Смерть Яірової дочки». Понад місяць я спершу компонував картину: переставляв постаті, змінював їхні рухи й, головно, шукав красивих ліній, плям і класичних форм у масах. У той самий час, під впливом розмов з Крамським, я дедалі більше усталювався в запереченні і класичного напряму і академічної школи живопису в ім’я нашої російської реальної самобутності в мистецтві. Урешті дійшло до того, що я вирішив зовсім покинути Академію мистецтв, вийти з Академії на свій страх і розпочати життя по-новому.
На шляху від Крамського до себе (дуже багато хороших нових думок мені впадало дорогою, особливо якщо дорога була довга) мене раптом осяває думка: чи ж не можна цю саму тему – «Смерть Яірової дочки» [4] – на цьому самому великому полотні зараз же, тобто завтра, і розпочати по-новому, по-живому, як ввижається мені в уяві ця сцена? Пригадаю настрій, коли померла моя сестра Устя, і як це приголомшило всю родину. І дім і кімнати – усе якось потемніло, стислося в горе і чавило.
Чи не можна це як-небудь виразити? Що буде, те буде… Скоріше б ранок. І от я взявся зрання. Узявся, без усілякої оглядки, стирати великою ганчіркою всю мою академічну роботу чотирьох місяців. Вугля вже нашарувалося так густо і товсто на полотні, що скоро я здогадався витирати лише світлі місця, і це швидко почало захоплювати мене в широкі маси світла і тіні [5].
Отже, я перед великим полотном [6], яке починає втягувати мене своїм понурим тоном. Смілива постановка реальної сцени опановувала мене прискореним темпом, і надвечір я вже вирішив фіксувати вугіль, позаяк і руки і навіть моя носова хустка були як у вуглекопа з «Жерміналя» Золя. Ранок. Фарба – проста червона кістка (бейн-шварц) – особливо відповідала моєму настроєві, коли по зафіксованому вуглю я покривав нею темні місця на полотні. Надвечір моя картина вже справляла таке враження, що мені самому проходив якийсь дрож по спині.
Першому я показав свою картину – за кілька днів – Зеленському [7], дуже хворобливому конкурентові, який вже отримав золоту медаль. Він зупинився, злегка присівши й опустивши руки, і довго мовчав. Він був так серйозно вражений, що і я мовчав, боячись порушити його переживання.
Зеленський не був моїм конкурентом [8]; він вже готувався виїжджати за кордон. Був дуже худий і блідий, говорив тихо, з великим зусиллям, але відчував глибоко. Його програма «Блудний син» на Малу золоту медаль справила на мене незнищенне враження.
– Ох, та це ж бо - картина!.. – тільки й мовив він, коли я хотів дізнатися його думку.
І я багато трагічних годин провів за цим полотном, коли бейн-шварц із додаванням робертсона-медіума дедалі більше посилювали ілюзію глибини й особливого настрою, який йшов з картини.
Ледь-ледь я додавав деяких фарб і довго боявся розпочати писання на повну – усіма фарбами – по цій живій підготовці. І, мушу сказати, це був найкращий момент картини. Кожен виконаний до повної реальності предмет у картині вже ослаблював загальне враження, яке було майже музикальне. Дуже тяжко було не вийти з цього невловимого тону – глибокого, прозорого і цільного вже через своє одноударне виникнення.
Мій брат, музикант, учень консерваторії, тоді мешкав зі мною. І, прийшовши з робітні, я просив його грати «Quasi una fantasia» Бетговена. Ця музика знову переносила мене до мого полотна. Нескінченно я насолоджувався цими звуками. Ще, ще… Він її вивчав і грав подовгу; і повторення, особливо прелюдії, мене зворушували до сліз… Яке то було щастя…
Тисяча вісімсот сімдесятий рік. Улітку на Волзі, поблизу Самарської луки, на боці Жигулівських гір, я малював красивий клаптик у кам’янистому поясі берега. Здалеку, з пароплава, цей пояс видається світлою смугою, яка підкреслює зелений ліс на горах; зблизька ця смуга так завалена велетенським камінням, уламками з гір, що подекуди нею дуже тяжко пробиратись. Я захоплювався тоді деталями рослин і дерев, кожну стеблинку ретельно вимальовував і навіть обводив темним тлом, якщо малював ці порослі й квітки на темному тлі зелені. До пристрасті було заманливо виліпити всі формочки квітки й покласти тіні, де вони капризно і ненадовго падають під сонцем, – забуваю все на світі. Та ось сонце перестало освітлювати мою красиву групу. Озираюся: насуваються хмари. Волга вже вся чорна, і просто на мене, переливаючись і розсипаючись сірим по темному хмарищі, неслася розірвана завіса. У темній безодні неба сяйнула червоним зиґзаґом блискавка. Загриміло вдалині… І раптом величезна краплина – мені на альбом… я його під полу; друга, третя, і так дзвінко затарабанив дощ кулаками і по листках рослин і по камінню, а моя парасоля (артистична) навіть почала тріщати від поривів вітру і скоро вже пропускала наскрізь удари дощових кулаків… Але було так увесь час спекотно, що волога, піднявшись, неначе напувала нас своїм духмяним подихом.
Мені стало страшенно весело. І, коли зливою обірвало парасольні дроти, продірявилися стінки важкої парусини й злива стала заливати мене, ніби з відра, наповнивши криси мого капелюха, капелюх розгорнувся, вода вже хутко купала всього мене … Я раптово почав шалено реготати, і мене охопили ще не пізнані скажені веселощі.
Сам, у дýші теплих дощових стін, немов у сітці, я довго і голосно реготав. Нічого не було видно, не лише ані на Курумчу, ані на Самарську луку за Волгу – навіть мого найближчого каменя, з усіма оздобами навкруги, схожими на лопухи, з великим листям, яке чудово згрупувалося довкола, – усе зникло. Добре, що свій альбом я відразу ж притиснув під пахвою і і старанно прикривав його полами жакета… Велетенські краплі, здавалося, били мене по голові й по плечах… Нарешті стали з’являтися бульбашки в найближчих калюжах; ось з’явився і мій предмет, але в якому вигляді! Усі стебла-вимпели й красиві великі листки були зім’яті, понівечені й поламані, як на вариво, – нічого не впізнати. Я озирнувся навколо… Так, це була хвилина відчайдушного щастя – «насолоди в бою»…


Переклав Василь Білоцерківський

1. Костянтин Флавицький (1830–1866) – художник, який у 1855–1862 рр. мешкав у Римі як академічний пенсіонер. Тоді ж написав величезне полотно «Християнські мученики в Колізеї» (нині – в Російському музеї в Петербурзі). Картина спричинла наизку негативних відгуків, у яких митцеві дорікали, що він наслідує Брюллова і Бруні. Володимир Стасов характеризував її лише як «блискучу декорацію» («С.-Петербурзькі відомості», 1863, № 28). 1864 р. Флавицький створив у Петербурзі відому картину «Княжна Тараканова в Петропавлівській фортеці» (нині – у Третьяковській галереї), яка стала визначною подією тогочасного художнього життя. Цю картину В. Стасов вже окреслив як «щонайблискучіше... творіння російського живопису» і навіть питав, хто з читачів «на своєму віку запам’ятає враження від будь-якої картини глибше, більш приголомшливе», аніж від «Княжни Тараканової» («С.-Петербурзькі відомості», 1867, № 322).
2. Ескіз Флавицького «Ґолґота» зберігається в Пермській художній галереї.
3. Ескіз Рєпіна «Ґолґота», датований квітнем 1869 р., міститься в Національному музеї «Київська картинна галерея».
4. «Воскресіння Яірової дочки» – Рєпінова картина за академічною програмою в конкурсі на Першу золоту медаль, яку він отримав 2 листопада 1871 року і яка, вкупі зі званням художника першого класу, давала право на шестриічне пенсіонерство (три роки за кордоном і три роки в Росії). Нині полотно зберігається в Російському музеї.
5. Моє полотно було доброї якості, дороге, і я не можу не згадати тут, як виявився власником такої художньої розкоші. Написавши першу маленьку картину – з тенденцією на адресу учнів-гімназистів, моїх товаришів – «Приготування до іспиту» (цій картині, не по заслузі, не так давно пощастило потрапити до Музею Олександра ІІІ), я відніс цю картину до крамниці Беггрова на Невський і здав у комісію. Переконавшись довідками, що мій товар заледве знадобиться комусь, я перестав цікавитись і навіть забув про картинку, позаяк її давно вже не виставляли у вітрині. Минуло кілька років, і, коли я вже вдостоївся конкурувати за Велику золоту медаль і вже заробляв своїми уроками й робітками настільки, що мені схотілося купити добре дрезденське полотно для своєї програми, я пішов до Беггрова. У крамниці Беггрова вже ніхто не знав мене, і тільки коли записували моє прізвище, то згадали, що в них давно вже продано картинку певного Рєпіна, чи не знаю я його? Він міг би отримати близько тридцяти восьми рублів. Судіть про моє задоволення – мені сливе не довелося платити ані за чудове полотно, ані за фарби. – Прим. автора.
6. Невелику жанрову картину «Приготування до іспиту» Рєпін написав влітку 1864 р.; нині – у Російському музеї.
7. Михайло Зеленський (1843 – після 1882). Вступив до Академії мистецтв раніше за Рєпіна, 1855 р., 1865-го, коли Рєпін був лише другий рік в Академії, Зеленський здобув Малу золоту медаль за програмну роботу «Апостол Петро карає смертю Ананію і Сапфіру (його дружину) за брехню». На Велику золоту медаль Зеленський конкурував разом із Рєпіним (програма – «Воскресіння Яірової дочки»), яку вони вкупі отримали 1871 р. із званням художника та право на закордонне пенсіонерство. Від поїздки за кордон Зеленський, – здобувши 1875 р. звання художника першого класу з історичного живопису, – відмовився через стан здоров’я, і дальші заняття живописом, очевидно, припинив. Принаймні дотепер немає відомостей про такі заняття.
8. Як видно з попереднього коментаря, Рєпін помиляється і в тому, що Зеленський не був його конкурентом, і в тому, що програма Зеленського на Малу золоту медаль мала назву «Блудний син».