* * *
Київ. Неділя. 27 липня 1969 року. Кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Молода подружня пара дивиться кіно. Яке – мені невідомо. Потім сонце. Морозиво. Ще один кінотеатр. "Дорвалися," – як то кажуть. Мабуть, молоді філологи не знаходили слів під враженнями літа, і тому вони дивилися…
Ранок 28 липня, 8:55. Народилося я. Записали Сергієм.

* * *
Село. Пам’ятаю прадіда. У шапці-ушанці з одним задраним її вухом угору, другим – униз. Його невід, розвішений на тині біля мошкороду. Він – кращий рибалка і, взагалі, ремісник на все село. Я тягнувся до нього у свої три роки… Я тягнувся до нього й тоді, коли його ховали від мене в яму, кричачи й трохи не падаючи туди. Це предки, їх голос.

* * *
Боярка. Школа. Перші класи. Сусідка-дівчинка. Моя перша любов… Вона від’їхала на нове місце проживання. Я не знав, що зі мною, і не спав. Але одного весняного ранку, коли у шкільному саду цвіли півонії, вона з’явилася несподівано. Вона вблагала свою бабусю привезти її до мене на останнє наше побачення. Я збирав їй квіти і довго тримав її руку. Але весь час – очі ставочками з небом і солоною водою. Ми плакали. Більше ніколи я такого не бачив.

* * *
Ми знову живемо в Києві, де інша школа і битва за оцінки… Рятував театральний гурток і його гастролі.

* * *
Закінчую педагогічне училище з любов’ю до дітей і без жодного бажання ставити їм оцінки. Тікаю від школи у свій театральний інститут і знаходжу свого глядача. Дітей дорослих.
Борис Петрович Ставицький, інші педагоги. Я поважаю їх і намагаюся вписати щось у свою "табулу расу". Педучилище навчило мене цінувати труд педагога і йти назустріч, учитися.

* * *
Осінь 88-го. Я першокурсник. Вечір. Закінчилися лекції. Стою на ґанку театрального інституту. У жінці, в невидному демісезоні зі стомленим обличчям, на яке з-під шерстяної, в’язаної шапчини насунулася кучерява кипа волосся, я не відразу впізнав Ліну Костенко. Звичайнісінька жінка, чиї вірші мене тоді дуже хвилювали. Це був знак. Я привітався і допоміг донести речі до рогу вулиці Чкалова. Я прочитав їй свої перші вірші – і вона мене благословила! "Пиши." Так, паралельно зі сценою, я починав жити з поезією, яка помножувала мої сили. Ліна Василівна лишається і по сей день для мене авторитетом. Не лише завдяки своїм віршам, неповторному баченню, а й тому, що ніколи не "лізла" в політику. Художник має бути вільним. І голодним. Я це зрозумів не лише тому, що побачив Ліну Василівну в досить благенькому вбранні, а й тому, що сам пересвідчився за свої чотири роки навчання і два роки роботи в Молодіжному театрі у якості актора, як годує дух, коли не вистачає харчів. Хоча, дійсно, матеріальні блага необхідні, аби не померти. Тепер я знаю ціну шедеврів і предметів побуту.

* * *
31 грудня 1989 року, неділя.
Ось-ось піде від нас 1989 рік, а з ним і усі 80-ті роки… Що вони собою значили? для мене? для інших? Як змінили моє єство? Ой, як змінили!..
На порозі 90-го маю 20 років!
Як я зустрічаю Новий рік?.. Намагаюся зустріти радісно. Хочу, щоб усе, що не оформилося у 1989-му, усіх 80-х, знайшло своє творче втілення у 90-му…-их. Так хочу справжнього щастя. Кругом. – Усюди! І в професії моїй акторській майбутній – у навчанні, в особистому житті, хочу задоволення в усьому! У поезії, у мові; у своєму характері, житті хочу уникати всього поганого.
Пошли мені, Боже, добра! Пробач усі гріхи мої великії… Зроби мене стриманим і невтримним, простим і складним, вічним і короткочасним.
Допоможи мені, фортуно!..
Здрастуйте, 90-ті роки! Прийміть мене таким, який я є. Зробіть з мене, зліпіть з мене Людину.
P.S. Наперед удячний!

* * *
Господи! 20 літ за плечима. Що, мало?! Та за два десятки можна цілі гори перевернуть… А я… А я? Нічого вагомого не перевернув. Як на мою думку…

* * *
Мені потрібна тиша. Я люблю самотність. Я люблю, коли важко. Коли залишаєшся сам на сам з собою, високо злітаєш… А хтось відкриває двері, і ти падаєш додолу, як підстрілений птах…

* * *
Закінчив інститут. Чи змінився я? у кращий, ні – мій бік? Невідомо.
Писатиму вірші.

* * *
Отже, пишу вірші…
Маю намір трохи ще попрацювати, поки всі сплять і ніхто не заважає. Вірніше – вживатимусь у віршистий стан.

* * *
Сьогодні назгрібав купи паперів і, засівши, заходився їх переглядати. У мене вже чималий архів. Таким чином можливо розібратися зі своїм спадком лише у стані розважливості, спокою і бажання повернутися (таке трапляється особливо, коли людина занедужає). Так ось і я хворію.

* * *
У якийсь момент почав щось малювати. Чому? Є така необхідність. Зупинити мить. Сцена не дає такої можливості. Там свої нюанси. Там мить як секунда загальної правди чи неправди, як одиниці виміру. У поезії мить – це слово, навіть склад – буква, звук, сказаний, до речі, вголос з тієї ж сцени, це навіть час між буквами, в осмисленні читача, чиї внутрішні малюнки ми не бачимо. Малюнок – мить, яка повинна рухатися далі. У кольорах чи без них, у звуку чи без нього, у світлотіні, особах, чому завгодно.
Це "далі" – і є, як на мене, кіномалюнок, кінокартина, робота мінливих моментів, де моя думка не менш працездатна й інтуїція не менш вірогідна, аніж у поезії чи малюванні. Навіть сцена може бути чотирма стінами. Китайці кажуть: "Вивчивши один кут квадрата, не забудь про інші." Хочеться простору.

* * *
Кидати акторську роботу я не збираюся. Вона частина мене. Це так само, якби мені сказали: "Кинь писати вірші!" Це неможливо, бо вони народжуються незалежно від мене. Усе, що надумане – відпадає. Усе своє – має розвиток. Я маю своє особливе бачення певних процесів усередині і зовні. Усе інше – форми вираження. Я хочу дійти до більш складної форми – кінематографу. Але це ні в якому разі не означає відмови від інших складових мого світосприймання.
Дивитися, вдивлятися, дивуватися. Мабуть, ця "трійця" мені найбільш імпонує. У простих предметах закладені відповіді відпочатково. Помічаючи їх чи ні, – людина бреше або каже правду, або нічого більше не може робити. Читаю свої вірші "Порожня банка…", "…стовп". Вони кінематографічні, за кожним із них я можу зняти свою, своєрідну, відмінну одна від одної, картину. Бо перш, ніж щось писати (інколи й одноразово з тим, як пишу) – я бачу, уявляю щось схоже на кіно.
Час від часу мені сняться фільми так само, як деяким людям. Спочатку йдуть титри, потім події… Сон є своєрідний стрес, шок, завдяки якому, як я розумію, відбувається енергетичний скид інформації, надуманого, нафантазованого.
Ще в інституті мені говорили деякі люди, чи не маю я наміру вступати на режисуру. Я казав їм "ні", вважаючи, що не може бути режисер повноцінним, не відчувши вповні акторської роботи. (Жодним чином це не означає, що моя позиція безпомилкова). Але й тепер я не відмовляюся від своїх слів. Актором я лишатимуся. Тільки ось виникла потреба, необхідність ривку, прориву до повнішого вираження. Не весь мій потенціал задіяний. Моя ціль на цій землі полягає у синтезі. Поєднанні раніше, до мене, не поєднуваного. І тому я йду до руху, в кожному кадрі якого – свій центр тяжіння. Це не значить, що все має бути розкиданим з кадру в кадр – десь має бути та нитка, яка червона. Вона проходить через події, предмети, простір так, щоб зобразилась людина.
Це, мабуть, поки що все найголовніше, що я міг би сказати…

Сергій Ґуберначук
1989–2004 р.р.