Епілог
Вінок 14. Ренесанс любові

1.
В обійми до небес вогнем летить,
В безодню зір моя весна впадає.
Дзвенить ручайно талий снігоцвіт.
Казками снів ряхтять магічні далі.

Шепоче вітер, ніби ворожбит,
На мову солов’їв перекладає
Духмяну пісню яблуневих віт
І забуття, солодке та жадане.

Ізнов дурманить почуття п’янке,
На струнах ночі чудеса колише.
Хмільного щастя загримить оркестр.

Жага ввірветься у сумне затишшя.
Із нот медових потече лікер –
Натхнення, переболене на вірші!

2.
Натхнення, переболене на вірші,
Цілує струни золотих кіфар.
Трояндами буяє попелище.
Орфею, оживи і знов співай!

Заповни у душі бездонну нішу,
Розбий біди-печалі саркофаг.
П’янка любове, за життя миліша,
Не час іще казати «Прощавай!»

Щемлива муза розтинає простір,
Магічним димом у рядках чадить,
Фарбує дивиною світ наосліп.

Кохання – пожиттєвий мій вердикт.
Моє перо солодка мука гострить,
Спіліють в серці чарівні плоди.

3.
Спіліють в серці чарівні плоди.
Весна натхненням заквітчає віття,
Нектарами кохання пригостить,
З мережива зірок розкине сіті.

Дзвенить дощами дивний аметист,
З душі змиває злива пил столітній.
Про диво соловейко сповістить,
Складуться зорі в золоті суцвіття.

Розбурхав небеса дзвінкий акорд
І мрії неземні течуть із тріщин.
Оспівує красу небесний хор.

Хмільні сонети юний квітень пише.
Врожай палких думок його – «amor!» –
Медами і вином налиті вишні.

4.
Медами і вином налиті вишні
Дозріють у саду твоїх казок,
Богине слова, осяйна і пишна!
Натхненням запалає горизонт.

Трагічна і палка, свята і грішна,
Молюсь за тебе, неземна красо!
Нехай хоч це мою печаль утішить.
Ховаю у душі тривожний зойк…

Нехай давно скував холодний мармур
Прообраз музи, що від часу зблід,
Її розбудить поцілунком травень.

Любові запізнілої прихід
Вдихає у рядки яскраві барви.
У римах недоказане тремтить.

5.
У римах недоказане тремтить.
Перо жагу на серці витинає.
Цілунок музи, як пекучий слід.
Мандрує щастя весняними снами.

Любов і відчай, у рядках живіть!
Щемливий біль мене пронизав наскрізь,
Життя – лише до раю переліт.
Душа у море віршів поринає.

Я сотні ненаписаних присвят
Невидимо на стінах мрій залишу.
Вже близько яблуневий снігопад…

Із темряви мовчать усе гучніше
Безсмертні звуки неземних сонат.
Стікає на папір гаряча тиша!

6.
Стікає на папір гаряча тиша.
Ростуть плоди натхнення і жури –
Одним садити, а збирати – іншим.
Для мене ж муза – до зірок прорив.

Хай в час біди холодний вітер свище,
Дощі не обірвуть палкий порив.
А ніч перед світанком найтемніша.
Запалить ранок дивні кольори.

Пегас у небі, осяйний і буйний
По зоряній дорозі цокотить,
Копитами уламки снів карбує.

В садах Парнасу вічно-молодих
Захопить серце зоресяйна буря,
Перо поріже душу на листи…

7.
Перо поріже душу на листи –
Хай травень розішле усім стихіям.
За світлий сум весна мене простить,
Запросить на своє бучне весілля.

Там кожен птах і геній, і артист.
Пробудить чарівну поліфонію
Палкого солов’я завзятий свист,
І серце від пісень його зомліє.

Хай в музи сотні неземних імен,
Сонети цих оман – живі та віщі,
М’які, мов шовк та гострі, ніби меч.

Любове неземна, світи ясніше,
Щоб не приніс у долю літній смерч
Дилеми несвідомого без рішень.

8.
Дилеми несвідомого без рішень
Зруйнують в серці весняні громи.
Розвій же, музо, листопад торішній.
У зоряний полон мене візьми!

Ти сильна і тендітна, як підсніжник,
Слова твої пахучі, мов жасмин.
Сплелися у вінках жага і ніжність.
Корону слів у світлий дар прийми!

З ілюзій та оман моя держава,
Та чисту мрію не покриє цвіль.
Весна росою дикий мед розбавить.

А душу переповнює всуціль
Вода цілюща і нестерпна спрага.
Поезія – це битва божевіль.

9.
Поезія – це битва божевіль,
Мелодія натхненна і небесна.
Мотив моїх поривів і безсиль
На променях жаги заграй, маестро!

Нехай думок тривожний водевіль
Сховає неба таємниче плесо.
Голубить серце ніжний дотик хвиль
І на душі одвічна крига скресла.

Хай довгої розлуки суховій
Зробив едем порожнім і спекотним,
В камінні, музо, дивний цвіт посій!

В пустелі самоти, немов колодязь,
Лиш ти, любове, порятунок мій –
Напій оман земну журбу солодить!

10.
Напій оман земну журбу солодить
І вірші, як бурхлива течія,
Несуть спокусу, ніжну і лоскотну,
Мов голоси принадливих наяд.

У душу з піднебесся диво-дзвоном
Проллється торжество весняних свят.
Під чисті звуки чарівних симфоній
З розхристаних небес, любове, сяй!

Пелюстки снів і ноти зорепаду
Весна збирає в золоту таріль.
Загуснуть ноти – заблищать смарагди,

Зелений шовк замайорить довкіл.
У рай травневий непомітно надить
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

11.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль,
Зболілу душу забуттям туманить.
Наспівує казки весняний джміль,
В нічому небі мріють сині плавні.

Вирує яблунева заметіль
І гоїть рани, самотою рвані.
Замріявся тобою небосхил.
Ти – муза-мука перша і остання.

У зоряне блаженство упаду,
І серце не торкне лиха погорда.
Цвіте любов, пізнавши висоту.

За мрією пливуть думки-ескорти.
Змітаючи життєву суєту,
Стихія літер обпікає льодом.

12.
Стихія літер обпікає льодом,
Бо кров’ю серця цей роман пишу.
Розбурхує натхнення світлий спогад,
З едему в гріх не перейду межу.

Вклоняюся тобі, моя любове,
За вічність, що в сонетах бережу.
Римую на вітрах небесну повість,
Хоч у житті я граю роль чужу.

Врятуй від фарсу! Поміняй сценарій!
В садах душі невпинно рву кукіль,
Та спокою вона ніяк не знайде…

Лиш міражі – плоди моїх зусиль.
Лечу до музи золотими снами.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль…

13.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Натхнення і журба сплелися міцно.
Усі відтінки почуттів-чорнил
Магічним сяйвом розбавляє місяць.

Ти – сонце серед тисячі світил,
Забутого кохання світлий вісник.
Стрічаючи весну, за сотні миль
Почує серце солов’їну пісню.

Із небом залишусь я сам-на-сам,
Стечуть палкі слова медовим воском.
Умиє мрії весняна роса.

Ізнов мене зове любов на поступ.
Освячений стражданням ренесанс.
Хто муза для митця? – гірка свобода.

14.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Гріховна святість і п’янка тюрма.
Блаженним божевіллям позолотить
Завіт свого магічного письма.

У вічність відкриває горизонти,
Та серце викрадає крадькома.
Навколо шелестять поля осоту,
Та вічний у рядках палкий розмай.

Отак і я молюсь на образ ясний.
У небі світла мрія лопотить.
Любов нестримна, мов політ Пегаса,

У темряві малює дивосвіт.
Душа її жагуча і прекрасна
В обійми до небес вогнем летить.

МАГІСТРАЛ

В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.