Так звані «національно-патріотичні сили на південному сході України» синхронно забаламкали в усі московсько-патріархальні дзвони про тотальну дерусифікацію та насильницьку українізацію «найсаміших регіонів», материнською пуповиною зв’язаних з матушкою Росією. «Рятуймося, хто може, а Бог нам допоможе!», «Ганьба тоталітарній Україні, капут бандерівському уряду, анафема безумовно україномовному Президенту!», «Геть западенця Гузара з нашого розпрекрасного «східняка», чи то пак зі «Сходу руськоязичного»!
О, на цій ноті й призупинимось, і погомонимо про «посполите рушення» несамовитих наших регіонщиків, вітренківців, есдепеу(о)шників, нетаківців і перетаківців на одного-єдиного (бо ж Москаля вже немає: вижили) «западенця» Зіновія Гузара, законного і легітимного «призначенця» столичного Києва на посаду заступника голови Луганської державної обласної адміністрації. Замість того, щоб дякувати за щире (причому в рамках Конституції) бажання і намагання допомогти луганським недовибродженим комсомольцям і перебродженим більшовикам у справі державотворення, «національні патріотичні сили» гуртом накинулись на справді інтелігентного, високоосвіченого й достеменно грамотного в царині української державної політики Зіновія Тадейовича з убивчими за своєю нісенітністю і абсурдністю звинуваченнями типу:
– Ти не такий, як ми!
– Нам потрібні не «нашисти», а «фашисти», не «таківці», а «нетаківці», і взагалі «свої в дошку», як, приміром, Янукович або Шуфрич!
– Донбасс никто не ставил на колени, и тебе, Гузар, поставить не дано!
– Он посягнул на архитектурные украшения нашего родного белого дома!
– Он оскорбил светлую память про почетного гражданина Луганска Леонида Бреж... тьху ты, Кучму!
– Он (звон-перезвон!)... вон с нашей священной и свободолюбивой русско-ковыльной земли!
Та Зіновій Тадейович виявився стійким і самостійним. Розумно вислуховував «убивчі докази» своєї «бандерівщини» із нерозумних вуст наших маргіналів-хуторян, мотав, як мовиться, собі на гарно підстрижені інтелігентні вуса і помірковано та послідовно робив свою справу. Державну справу, потрібну для Луганщини більше, ніж верески несамовитих спадкоємців енкаведешників і кадебешників. Нормальні, не зазомбовані політичною брехнею луганці уважно прислухалися та придивлялися до всього, що говорив і що робив «агент Бандери і Ющенка», і розважливо правили свої висновки:
– Розумна, потрібна тут людина...
– З ним треба говорити, шукати порозуміння, згоди та злагоди.
– Слава Богу, не перевелися ще дійсні патріоти в нашій державі.
– Цей вислухає і допоможе...
А тим часом захриплі крикуни взяли на озброєння шпигунство і шантаж. Закинули до Львова десант вивідувачів із числа «регіональних» журналістів – компромат безкомпромісний зібрати на Гузара! І «шпигуни-мірошники» таки «викопали» (мабуть, з клоачної підасфальтової Полтви) докази Гузарової «злочинної» діяльності на рідних йому галицьких теренах, підшукали й привезли до кришталевосовєцького Луганська «жертв» безпрецедентного «нашизму» Зіновія Тадейовича. Запопадливі «телекабельники» та «експресо-ракурсники» показали-розписали жалібний сюжет на всю ковилово-териконну, ісконно-посконну найсамішу регіональну поганщину, даруйте, Луганщину!
А не допомогло. Не похитнувся стійкий і самостійний Гузар. Не взяв зворотний квиток до Львова з твердомозольних рук «нацпатріотів» Бережної та Попова. Продовжив натомість робити, як на мене, автора цих рядків, добрі й потрібні справи. Старався як для «наших», так і для «ваших» чи то пак «їхніх». І досі працює на відповідальній державній, а не антидержавницькій, посаді, обходиться й без підтримки безпечно-небезпечного Геннадія Геннадійовича, себто пана Москаля. Ті, хто прийняв і сприйняв пана Зіновія, знайшов з ним спільну мову (а таких на Луганщині немало), сподіваються на торжество законів і Божу справедливість, бажають заступникові голови облдержадміністрації терпіння і витримки та готові йому допомагати.
Так, Зіновію Тадейовичу не вельми комфортно на нашому «хуторі, що далеко від Диканьки» і дуже близько до справжнього «Дикопілля». Я особисто ще й як розумію його становище, сам колись побував у його шкурі. Бо, як і він, свого часу приїхав на Луганщину зі Львова. Непросто було вростати в цю крем’янисту донецьку землю. Але я терпів, хоч і неабияк потерпав, терплю вже сороковий рік. Не забулося, як мене принижували й навіть били за моє українство – усього було. Але більше було хорошого, що підтримувало морально та надихало на творчість – журналістську і поетичну. Я люблю багатьох корінних луганців, сподіваюся, що й вони симпатизують мені. Я можу назвати імена своїх щирих друзів тутешніх – це насамперед сватівчани Володимир Просін та Сергій Зятєв, новоайдарець Володимир Мартинов, свердловчани Анатолій Волошин і Сергій Гарбуз, ровеньківець Анатолій Киркач, лутугінець Євген Санько, станично-луганець Анатолій Половинка, луганці Анатолій Назаренко, Олексій Кутняхов, Борис Валуйський і ще багато інших... Ми – на боці львів’янина Зіновія Гузара, ми кажемо: він – наш! Він такий же патріот України (від Сяну до Дону), як і ми – українці, росіяни, молдовани, євреї, татари... Бо Україна у нас одна, і ми не дамо її розривати на «регіони» і «пісуари». І ніколи не станемо під «знамйона» нібито наших, але насправді чужих нам різних-усіляких маргіналів-москволюбів!
Що не говори, а послабив-таки віжки мій земляк-президент, «загрався в демократію», тож і не дивно, що «отамани нової махновії» відчули поклик своєї хозарсько-ординецької крові, захропіли норовисто й ударили кованими копитьми по всьому істинно українському. По гордій і героїчній нашій історії, по звичаях предківських козацьких, по мові материнській, по культурі самобутній. Дісталося в цьому несамовитому потопті всім чесним і совісним людям, старшим і молодшим, заслуженим і знаним у цілій Україні своїми доброчинними справами. Розгуляй-Лугань затопила всі мої сподівання на українське відродження степового слобожанського краю. Повсюди тільки протиборство Києву і владі, що сидить там, роздрай «кушнарьовсько-єфремовський» у місцевому радвладді та самоуправлінстві... Палкі провокації полум’яних агітаторів з Москви, «одкровення» Тарасика Чорновола й оракульські «предсказанія» видатного (таким він сам себе вважає) політика Тихонова... Самовіддано поборюють ненависну їм Україну в пролетарському Донбасі відверті вже сепаратисти-пісуарники, сил своїх не жаліють, грошима кровними жертвують. А тут ще Гузар під руку трапив, на широкій дорозі «регіоналізму» впав каменем спотикання. Ату його, дресировані собачки з усіх антиющенківських конур! Не «нашенський» він, а засланий, тож пошлемо його...
Заволало луганство-панство:
– Геть засланця-западенця!
– Долой НАТО к такой матери!
– Геть Україну з москволюбного Донбасу!
А за спинами крикунів-главарів бовваніють нахабні пики Лужкових і Затуліних, Жириновських і Зюганових, для яких наша суверенна Україна – лише глибока провінція «необ’ятної імперії», себто московської федерації.
Чим гірше, тим краще... Гірше Гузару – краще Єфремову і Голенку, чим краще Єфремову та Голенку – тим гірше нам, українським луганцям. Отаке замкнене коло. Його треба розривати. І ми, патріотичні луганці, задивлені на Київ, а не на Москву, намагаємося це робити. І допоможе нам у цьому безкомпромісний «западенець» Зіновій Гузар. Він з’явився в потрібному місці і в потрібний час. Тож гуртуймось навколо нього! І Президенту допоможімо «реабілітувати» Україну перед цивілізованим світом.


28.06.2006