Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.24
09:35
Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
2026.01.23
22:44
Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
2026.01.23
20:35
Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
2026.01.23
18:46
Із Леоніда Сергєєва
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
2026.01.23
17:05
плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль
за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль
за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
2026.01.23
16:55
Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.
Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.
Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
2026.01.23
11:23
Я відчуваю грань, коли настане морок.
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.
Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.
Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє
2026.01.23
10:52
Розкажи,
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.
2026.01.23
06:16
Є бездверний дім і
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
2026.01.23
03:55
Падаю? Вклоняюся снігам...
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.
Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.
Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
2026.01.23
00:27
не задивляйтеся за вікно
там вишита я
там ти і ти і ти
там одні хрестики
і хрести
а що тут а що тут
заховалося за картон
варіант а
там вишита я
там ти і ти і ти
там одні хрестики
і хрести
а що тут а що тут
заховалося за картон
варіант а
2026.01.22
21:27
Говорять, що узнати московітів
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад ма
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад ма
2026.01.22
17:05
Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
2026.01.22
16:29
Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
2026.01.22
14:05
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
2026.01.22
12:14
Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК
«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК
«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
