Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
2026.03.09
16:25
Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
2026.03.09
15:59
Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
2026.03.09
12:43
Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
2026.03.09
12:26
І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
2026.03.09
11:54
Шевченко - НАШ.
І цей НАШ складається з мільйонів МІЙ.
Присутність великого Кобзаря особливо відчутна сьогодні, коли наша багатостраждальна земля здригається під ракетними ударами московитських варварів…
Тарас - поруч.
Він, як і завжди, - на передовій
2026.03.09
10:07
Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
2026.03.09
09:25
Борис Ласкін (1914-1983)
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
2026.03.09
08:36
В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
2026.03.09
07:04
Серед лугу у копиці
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК
«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК
«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
