
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.23
14:26
Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
2025.09.23
11:45
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2025.09.23
09:50
Холодні іскри зорепаду
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
2025.09.22
22:25
У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
2025.09.22
19:07
Сонет)
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
2025.09.22
16:58
Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
2025.09.22
15:40
Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
2025.09.22
14:40
Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
2025.09.22
10:31
Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
2025.09.22
10:11
Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
2025.09.21
20:52
У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
2025.09.21
19:27
В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
2025.09.21
17:17
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
2025.09.21
16:12
В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
2025.09.21
15:37
Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
2025.09.21
13:13
Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК
«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК
«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію