Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.14
13:54
Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
2026.09.14
12:13
Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
2026.09.14
09:55
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
2026.09.14
07:16
З-під вій - блакить небесна,
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
