Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.24
09:35
Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
2026.01.23
22:44
Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
2026.01.23
20:35
Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
2026.01.23
18:46
Із Леоніда Сергєєва
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
2026.01.23
17:05
плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль
за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль
за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
2026.01.23
16:55
Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.
Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.
Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
2026.01.23
11:23
Я відчуваю грань, коли настане морок.
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.
Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.
Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє
2026.01.23
10:52
Розкажи,
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.
2026.01.23
06:16
Є бездверний дім і
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
2026.01.23
03:55
Падаю? Вклоняюся снігам...
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.
Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.
Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
2026.01.23
00:27
не задивляйтеся за вікно
там вишита я
там ти і ти і ти
там одні хрестики
і хрести
а що тут а що тут
заховалося за картон
варіант а
там вишита я
там ти і ти і ти
там одні хрестики
і хрести
а що тут а що тут
заховалося за картон
варіант а
2026.01.22
21:27
Говорять, що узнати московітів
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад ма
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад ма
2026.01.22
17:05
Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
2026.01.22
16:29
Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
2026.01.22
14:05
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
2026.01.22
12:14
Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
