Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
2026.04.30
11:15
Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
2026.04.30
09:39
Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
2026.04.30
05:47
Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
2026.04.29
23:51
Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
2026.04.29
22:02
ми переважно сумні
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
2026.04.29
21:39
О, шматяр колує справно
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
2026.04.29
20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
2026.04.29
20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
2026.04.29
19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
