ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2024.05.20
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
БУЛИ, Є І БУДЕМО!
Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!
08.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію