Ми не чуємо один одного! Уловлюємо окремі слова (російські, українські, суржикову мішанину), але суті не вловлюємо. Порозумінню не допомагає вже й інтернаціональний мат: «твою... мою... вашу-нашу...» Мабуть, перевертаються в зотлілих гробах таємничі джурджені – творці безсмертної матірної мови.
«Бу, бу, бу...» – гундосить радіоприймач.
«Ля, ля, ля...» – випромінює телеящик.
«Гав, гав, гав...» – какофонить натовп.
Шуму-ґвалту надміру, а слова окремого, мови зрозумілої – вуха наші не вловлюють. Бо не радари, не локатори. Вуха, на яких рясно зависає демагогічна локшина.
Зрідка ходжу на демонстрації, мітинги, пікети. Разом з усіма кричу «Геть!», «Ганьба!», «Набридло!». Докричався до того, що й самому вже пора забиратися геть (куди?), що й сам почуваюся розганебно (поводжуся ж на грані хуліганства!), що й самому все обридло: моя кричуща безпорадність, цілковите безсилля і тотальна безправність моя в політизовано-криміналізованому казані суспільства.
«Чого ти хочеш, душе моя?» – питаю.
«А добра хочу та світла, жити хочу по-людськи», – відповідає душа.
Забагато хоче моя душа, приглушена політичними громами.
Обласний політик-оратор, скажімо, той же Іванов-Петров-Сидоров, – рупор, він кричить і не слухає відгомону.
«Усенародний» – той уже тягне на громовержця, сам себе глушить, добиваючи й без того замордований натовп. Це такий собі Кушнарьов-Кисельов-Ківалов... нєсть їм числа.
А вже всепланетарна Вітренчиха – то не просто конотопська відьма, а медуза-горгона, содом і гоморра, мата-харі й шура-бура разом узяті! Де вона ораторствує (оракулить чи оракультить), там Кощею Безсмертному (навіть Безсмертному Романові) місця немає, там все горить-спопеляється... Пані Наталці й не треба, щоб її почули і зрозуміли, – їй досить і того, що вона репетує, глаголить, вітійствує, витинає... вона – в ударі, в образі, у шалі натхнення. Головне – на виду, аж із Москви бачать солов’ї-розбійники жириновські й затуліни. Головне – сама себе любить, славить, возносить!
Боже, як гарно було колись! Уважні до слова і чулі до краси луганці, харків’яни, кияни захоплено слухали спів Солов’яненка і Ніни Матвієнко, чудову лірику Вінграновського і Бориса Олійника... слухали – і розуміли. І ставали добрішими, кращими. І єднались у братерстві, у ділах і помислах своїх.
Щоправда, були й «затички». Ідеологічні. Затикали «націоналістичні пельки» – тюрмою і сумою. А кому – і передчасною могилою.
А зараз нічого й затикати: один натовп – одна пелька. Шуму-ґвалту надміру, а слова, а мови – не чути. Нехай випускають зайвий пар, аби казан не вибухнув... Тим часом ті, хто «над юрбою, над народом волаючим», тихесенько-любесенько підгрібають під себе все – людське і Боже. Чуже і ще чужіше. У селі найглухішому, у райцентрі середньовічному, у місті вавилонському, на безмежжі трубно-єрихонському.
«Пробі!» – не чуємо.
«Ґвалт!» – не второпаємо.
«Алярм!» – не розуміємо.
– Давайте поб’ємося!
Побилися.
– Давайте нап’ємося!
Аж перепилися. Не прохмелившись як слід, не прочумавшись, обвішані синцями, як орденами, розбрелися: у «Регіони», у «Батьківщину», у «Нашу Україну». Там – свої-наші, там кричати зручніше і слухати не обов’язково, а розуміти... А що розуміти?! Регіони – чужинське слово, ним просто підмінили свої поняття-означення територій. Батьківщина – вона і є Батьківщина, земля батьків. І Україна – на всіх одна, тому й «наша». Хіба що ми кричимо-не-чуємо не про своє кровне, не про наше кореневе, одвічно-довічне, а про чуже, дядькове, ефемерно-ірреальне.
– Жінко, відріж скибку борщу, – каже дурень, – хочу пити, аж засинаю від збурення почуттів.
– Сам спечи та й сьорбай, допоки сон додивляєшся, – відповідає язиката жінка, – а я цілуватиму тебе під райською яблунькою.
Ідилія – та й годі.
– Ходімо у Європу, – запрошує «просунутий» політичний діяч другого «продвинутого».
– Та потьопали, – згоджується «колега», – тільки ж воно через Магадан ближче.
Нісенітниця? Ні, наша реальність.
Скільки вже десятиліть не може докричатися до нас, грамотних і розумних, колишній кріпак Тарас Шевченко?!
Ми й самі себе не чуємо, не те що Пророка. Бо ми геть заглушили світ і Всесвіт. Кри-чи-мо... во-ла-є-мо...
Сиджу на своєму острівці тихо: може, щось колись таки й почую?


2006