Трирічне хлоп’я, магелланівським вірусом уражене, відбилося від степового хутірця й босоніж подибало стежечкою в соняховий світ.
То був я – круглий сирота, несвідомий переможець гітлеризму й ніким не порахована жертва сталінської тиранії.
Я був щасливий, мов та золота бджола на еспарцетовім суцвітті, або отой мачок на обніжку: я ще не знав ні себе самого, ні краю-країни, війною зраненої та покаліченої, ні долі своєї майбутньої не передбачав, ні змін аніяких не потребував... просто здійснював свою першу далеку мандрівку в незвіданий світ.
Бабуся аж під вечір знайшла мене, сонного, під соняховою зелено-жовтою парасолькою. Умила сльозою і втерла шорсткою, мов полотняний рушничок, долонею. «Рано тобі, дитино, втікати в чужі люди, – журливо сказала. – Не сироти мене, обездолену, а то я без тебе пропаду і не відшукаюся...».
Більше я не втікав з-під бабусиного пильного догляду. Мандрував тільки з нею та сестричкою Людою – у сусідню Рудку, де був наш город при згорілій хаті; на Судевське, до хрещеної Марусі; до млина на узгірку за молодим яблуневим садом і пшеничним полем; на цвинтар у лісовому куті серед бузків і черемх... Там лежала моя мама – під почорнілим дерев’яним хрестом. Той хрест взимку зрубає погана тітка Мокрина, аби протопити в хаті. А ще через роки й роки, коли я буду в далеких мандрах, могильні безхресні горбочки зрівняють із землею – для колгоспного тракторного стану. Доруйнують моє дитинство до нелогічного кінця вже тоді, як я служитиму в армії: людей виселять – кого на Рудку, кого в Марківку, а кого і в Суми та ще кудись подалі; будинки й фермівські споруди знесуть, сад вирубають, нижній ставок спустять у болото, а верхній і сам замулиться, заросте хащами рогозу й очерету. Тепер я приїжджаю сюди з Луганська, щоби мовчки поспілкуватися з деревами здичавілого лісопарку. Старезні клени, ясени й берести впізнають мене, теж немолодого вже й посивілого. Нам журно в гурті, але вже не так самотньо...
Хоч і марудними, однак цікавими своєю різноманітністю були для мене щоденні мандрівки в багатолюдну Марківку, куди я почав ходити з осені п’ятдесят другого – до п’ятого класу сільської школи. Учився я погано, і не через тупість, а через надмірну самостійність. А ще через постійне недоїдання та погану, куди вже далі, «амуніцію»: соромився своєї ветхої одежини, латаних-перелатаних «трофейних» черевиків. Зате не вилазив днями з сільської бібліотеки – здійснював романтичні мандрівки разом з Магелланом і Колумбом, закривав грудьми кулеметні гнізда, штурмував Перекоп і підкоряв Північний полюс... Учитися в школі мені було геть нецікаво, бо я, такий начитаний, знав набагато більше, ніж мої вчителі та вчительки: географію, історію, світову літературу... Воно, гляди, не дурне, – визнавали любі мої Макаренки й Сухомлинські, – тільки неслухняне дуже і вперте. А що – і Шевченко був упертим, і Матросов був неслухняним, – думав я про себе. – Кимось же маю стати, як виросту! Волам хвости крутити все одно не збираюся.
У пам’яті моїй пригасаючій збереглися деякі спогади про мандрівки до сусідніх сіл – Печища, Луциківки, Миколаївки-Вирівської (нині це селище міського типу Жовтневе), до Суханівки... І більш далекі, триваліші – до районної Штепівки, на сільськогосподарську виставку, де я вперше побачив і почув Штепселя і Тарапуньку. До Улянівки (вона стала нашою районною столицею після укрупнення), за вісімнадцять верст по багнюці або снігових заметах: дуже вабила мене багатюща Улянівська райбібліотека! Там я, до речі, уперше прочитав (перечитав не один раз) Сергія Єсеніна, Володимира Сосюру, Джека Лондона, Жюля Верна, Майн Ріда... Ні втоми не відчував, ні голоду – літав над землею, плив морями-океанами. І ні сирітства вже не було, ні злиднів осоружних, ні зануди-бригадира, ні колгоспного голови-узурпатора й феодала. Школу я зовсім покинув, худобу пас, перегній на поля вивозив. А книжка була за пазухою завжди, а в кишені – зошит, і в нього я щось занотовував, дивуючи своїх «колег по ударній комсомольській праці».
До обласних Сум я вперше помандрував «автостопом» із Ваньком Скляренком, моїм товаришем найкращим: заробили трохи грошей, тож хотіли розгулятися, пошикувати по-міському. Хитра циганка на базарі видурила з нас все до копієчки. Поверталися додому голодні, розчаровані міським розвеселим і всепривільним життям – до станції Вирі доїхали громохким товарняком, а далі, до Миколаївки – попуткою, а останні сім кілометрів добиралися на своїх двох. Ще й сьогодні жаль мені Ванька-друга до сльози – він загинув ще зовсім молодим у воркутинській холодній шахті. Лежить у вічній мерзлоті вже понад сорок літ. Нетлінний, вічно молодий.
Не буду достеменно, у всіх подробицях описувати свої подальші численні та справді далекі мандри світом. Не завше він був соняшниковим, не завше таким привабливим, як то здавалося попервах. Ще підлітком я скуштував гіркого й давучого донбаського хліба; п’ятнадцятирічним юнаком брів через заболочену північну тайгу, перепливав холодну й стрімку Онегу; блукав межи сопок казахстанської Караганди, втрачаючи свідомість від спеки і голоду.
Армійські подорожі-походи були не такими важкими та голодними: це було «пізнє Відродження» країни, тривала так звана хрущовська відлига, та й служив я в Україні – у Закарпатті, на Поділлі, у Галичині й на Волині. Там люди добрі – жаліли солдата, підхарчовували...
Після демобілізації я став направду вільним господарем і розпорядником своєї долі. Мандруй, куди заманеться, аби гроші були, та ще здоров’я. Здоров’я в молоді роки ще вистачало, а от дефіцит коштів завжди був відчутним. Права нібито й були, але їх нібито й не було. А от обов’язків – ціла гора. Повсякденна робота, сім’я, заочне навчання. Виручали журналістські та письменницькі відрядження – близькі й не дуже близькі, у межах дозволеного владою. Так чи інакше, але ж мав я можливість поплескатися в Чорному і Балтійському морях, кількаразово побувати в Криму й на Кавказі. Урал південний об’їздив – маю добрих друзів у Челябінську та Магнітогорську. У Москві (ох, як я її незлюбив, пихату й неотесану!) два роки прожив-провчився. По Золотому кільцю Росії поїздив: Суздаль, Владимир-на-Клязьмі, Переяслав-Заліський, Ростов Великий... У Новгороді був, у Ярославлі, відпочивав у Валдаї, на казковому озері з питною водою і смачною рибою. Карпати об’їздив, Білорусь і Прибалтику. Луганщину знаю краще, ніж рідну Сумщину, – так воно вже склалося.
За радянської влади я був невиїзним. Не зміг на запрошення побувати в любій моєму серцю Іспанії: рідне «кадебе» заборонило, бо мати моя походила з куркульської родини, а батько-комуніст пропав безвісти в роки війни; бо навчався я в «бандерівському» Львівському університеті й був знайомий (або й водив дружбу) із «ворогами» народу Богданом Горинем, Михайлом Косівим, Григорієм Чубаєм; бо «підпав під вплив» дисидентів Адольфа Романенка (Харківська область), Миколи Соколовського, колишнього «упівця» (Луганськ), Віри Петрівни Франко (Львів), Миколи Козака і Василя Борового (Харків), Віктора Іванисенка (Київ) та інших небезпечних для радвлади осіб. Навіть у соціалістичні Болгарію та Монголію не випустили, хоча друзі-поети неодноразово запрошували в гості.
А сьогодні можна їхати хоч в Антарктиду. Та я не поїду. Бо нема за що їхати, та й здоров’я не дозволяє. Хочу з’їздити ще хоч разочок до рідної Марківки на Сумщині – поблукати в соняховому полі, посумувати в здичавілому парку. А ще збираюся до Сватового – там у мене ще є друзі!


22.06.2006