Найкращі, бо не скупі, росіяни розсіяні по несходимому Сибіру, у міжгір’ї Алтаю та Саян, по забайкальських дауріях і заамурських манчжуріях. Направду це колишні наші родаки, що забули про своє дрімуче українське начало, та ще залишки ойротів, хакасів і бурятів, які успішно забувають свою мову й племінно-родову першооснову.
Найскупіші, а тому й вельми нехороші, не стільки древні, як ревні, – мерзлого снігу в зиму не випросиш, – так звані «тьоткінські козаки» (Курщина), «скапські» та вологодські «насельники», не кажучи вже про «пензяків» та «москалів» (Москва в радіусі ста кілометрів). Знаю, про що кажу, бо доводилося жити в цьому середовищі, ділити спільні на всіх гуртожитки, бараки й казарми.
«Нехороші росіяни» (Боже, збав!) не крадуть – вони «заїмствують», не об’їдають доброго та щирого ближнього, а «підкормлюються», «під’єдаюцца». Адже вони справіку є «общіннікамі», по-новітньому ж «комунарами». У них немає такого поняття, як «твоє» або «ненаше». Тільки «моє», тільки «нашенське». Таким добре жилося в Союзі, а тому й плачуть за Союзом, за великою общинно-общаковою імперією. Найлютіше ненавидять нас, українців, саме вони, бо щиро вважають нас крадіями їхнього «кацапсько-циганського» щастя.
А ще вони ненавидять усіх прибалтів і «ліц кавказской національності», молдованів і таджиків, латиносів і негроїдів, а заодно й тих, що живуть «за дальнєю аколіцей, за молодимі вязамі», і час від часу провокують їх на кулачні бої, на різні «беслани» та «будьонновськи». Натура ж бо широка – від балтійських вод і до курильських скель!
Сиджу оце в незалежній своїй нацквартирі, по-сковородинськи філософствую, допоки на моїй куркульській пательні шкварчить яєчня з салом: «Які ж вони різні, ці росіяни! Чи то брати рідні, обов’язково «старшенькі», чи то воріженьки споконвічні, нахабно-неприховані, хронічно озлілі до повної невиліковності?».
Важко мені дійти певного висновку, бо я знаю різних росіян, у тому числі й корінних, глибинно-історичних підданих Київської Русі. Останні схожі на нас і звичаєм, і вдачею. І поділяться по-братськи, і на підлість нездатні, і в розвідку з тобою підуть. Може, їх значно більше по всій Росії, ніж мені сьогодні здається?
Сахалінський Юрку Ксенофонтов, алтайські Володю Башунов і Гено Давидов, барабинсько-омський Володько Балачан (Угрюмов), агов, друзі мої! Я вас любив і досі люблю за щирість і вірну дружбу з усіма наступними наслідками! Ви любили мене і, сподіваюся, досі не розлюбили, не забули наші веселі посиденьки з віршами та горілкою. Ви любили слухати мої українські вірші й охоче перекладали їх російською мовою. А я перекладав ваші. І разом ми співали задушевних пісень – як російських, так і українських.
Що, якби ви зібралися гуртом, та що, якби приїхали на мою антиукраїнську Луганщину, та що, якби послухали наших «регіональних солов’їв» – пророків російської імперської політики?!


2006