«Кращі з кращих» покинули рідні барліжжя і втекли в близьке й неблизьке зарубіжжя. Тут були при посадах, сиділи на збіжжі, а в «там-тамах» – «підстилки» у чужому підніжжі.
Ні, не заслуговують вони на римовані рядки, навіть на іронічно саркастичні. Отож продовжимо банальною прозовою мовою.
Повтікали холуї Кучми, навіть не попрощавшись із любим татусем. Бакай, підлий відступник, як виявилося, загодя підготував собі відповідні «ксиви» й запасні аеродроми. У зоряній Москві приземлився, із шиком облаштувався. При ділі вже, як стало відомо «відомчим» службам, – служить новому «татусеві». Розважається з новими-старими друзями по щастю і нещастю. Ті не зрадять вовік, не видадуть для суду й покари. І свиня його не з’їсть, і совість не замучить. Сам, дивись, подає в український суд на українського ж міністра внутрішніх справ. Лякає Луценка: мовляв, сам ти «бабай»...
А Русланчик Боделанчик одесько-чорноморський на сиво-туманну Балтику перекинувся, і не в зачуханий Кронштадт, а в самісінький Санкт, до самої губернаторші Петербурзької, королеви діаспори української в північній російській столиці, під її крило й материнську руку, під широку спідницю її широкої влади. Начальничком став, при владі й при параді, хоча таких «феєрверків», як було в рідній Одесі-мамі, йому вже не бачити, не втішати гарячу південну душу повним «шмондом-бомондом». Усього-навсього «трудиться» заступником Ленінград... фу ти, Санкт-Петербурзького морського порту.
А білі коні Білоконя в білій піні від погоні теж не впали – доскакали до московської конюшні, там добряче відпочили (ні, не схудлі, не синюшні!), й випасаються нині на пахучій конюшині. Москва лужковсько-жириновська вельми гостинна й затишна для всіх «вигнанців із раю», для різномастих покидьків, злодюжок і перекинчиків. Скільки їх туди притекло з України – сам Господь-Бог не знає. І «цар» Путін навряд чи рахував своїх нових підданців-заср... вибачте, засланців. П’є, видать, екс-Білоконь три дні й три ночі... безпробудно пиячить другий рік поспіль. Сам-один, без вірної йому «тієї» української міліції, бо «ця» українська міліція, на чолі з Луценком, не пиячить – ніколи: ловить Бакаїв, Боделанів, Білоконів. Усіх, кого дражнимо на «б».
Дременув, та не в ближнє, а в далеке-предалеке зарубіжжя, куди не долітають навіть наші симпатичні лелеки, й колишній «донецький бізнесмен, київський політик, сумський двічі-губернатор» Щербань. Аж на Флориду (у Каліфорнію не наважився, бо там отаборився його колега-суперник Лазаренко), під пекуче курортне сонце, тінисті пальми й божевільні шторми-цунамі заокеанських пригод. Плаче за ним не Сумщина – тюрма плаче. Добра в моїх прабатьківських Сумах тюрмочка: поет Михайло Осадчий, односелець нашого Президента, у ній, було, сидів, знаменитий Степан Хмара у ній «розкошував». Та Щербаня, мабуть, добра сумська тюрма не діждеться. Не повернеться втікач на місце своїх великих-немалих злочинів, до порізаних на металобрухт цукрових і спиртових заводів, до забур’янілих нив і померлих (добитих) сіл... Ніяково повертатися, совість не дозволяє. Тваринячий страх відплати, та ж тюрмочка окаянна, дисидентами насиджена, рецидивістами зогиджена.
Оживає помалу моя рідна Сумщина, оговтується після щербанівського погрому-дерибану. Донецька братва, свого часу принаджена сюди землячком, тихо й хутко розбіглася по світах, від несподіваної біди подалі, від негаданої тюрми якнайдалі. Не плаче моя лісостепова, одеснована і осеймована, осулено-опсловано-оворсклена Сумщина за «ущербним» екс-губернатором – радіє і сміється лісами-полями, блакиттю небес. Однак поодинокі «щербоносики», забившись у вузькі шпарини, ридма ридають за недавнім, таким привільно-вседозвільним для них минулим. Є за чим плакати-ридати, приміром, колишньому «феодалу» Гречаному, якого я знаю особисто, бо він очолював державну адміністрацію мого рідного Білопільського району, бо я спілкувався з ним за різних обставин і знаю: це – негідник, злочинець, хіба що не такий «кращий із найкращих», як його зверхник Щербань. Переповім коротенько те, що знаю про нього. Родом з Липоводолинщини (чарівний куточок Сумщини), головував у беєвському колгоспі, «захистив» у благодатну для негідників кучминську епоху кандидатську дисертацію з економіки, «приглянувся» Щербаню й «виринув» у Білопіллі великим начальником. Аж цілих п’ять колись потужних заводів полягло при ньому в райцентрі, зате аж цілих п’ять банків, мов ті мухомори по дощі, виросли на білопільському «п’ятачку». Десь подівся цукровий завод у Куянівці, побудований іще фабрикантом Харитоненком, клята іржа «з’їла» весь технопарк району, полетіла у вирій потужна цегельня з моєї дорогої Марківки, колгоспи й радгоспи «запартизанили» у густих бур’янах, дороги розбомбардовані до неймовірності...
А сам Гречаний богував і царював тоді на широку бандитську ногу: виступав не згірше за Януковича-проффесора, кричав зі сцени районного палацу культури (на ювілейному вечорі видатного українського поета-земляка Олександра Олеся), що він сердечно любить Білопільщину й високо цінує творчість багатьох її славетних синів і доньок: Олександра (глянувши на портрет ювіляра) Олеся… Івана (побачивши мене в першому ряду глядацької зали) Низового... та ще того, як його, – їх багато! Чому ж «вірні зброєносці» – працівники райадміністрації не склали для «кандидата наук» список бодай хоч із десятка імен? Варто ж було сказати, що Білопілля «делегувало» у літературу Антона Макаренка і Андрія Паніва, Юрія Назаренка (він сидів у залі поряд зі мною) та Івана Головченка; що з Куянівки, де порізано цукрозавод на металобрухт, походить відома поетеса Наталка Білоцерківець, а із селища Жовтневого – цілих троє поетів: Іван Манжара, Віталій Кулик і Олександр Вертіль...
Сьогоднішнє Білопілля, гадаю, потроху забуває про «гречаний період розквіту» і поволі оживає від «щербатого занепаду». Скоро знов поїду туди, усе на власні очі побачу, на власні вуха почую.
«Кращі з кращих» втекли з України, менші за них, але теж «кращі», поховалися по шпаринах, а гірші з найгірших (і це без лапок), зоставшись на «родінє», оголосили себе найбільшими патріотами «регіональної» держави, знову стали «слугами» народу. Їх «список-реєстр» значно переважає список воістину славних синів і доньок України! Сотні й сотні імен, від «а» до «я». Чого варті кушнарьови й кисельови, пискуни й тихонови, клюєви та богатирьови, ківалови й германи, азарови та...
Як довго ще гадатиме Україна, чого вони варті, оці «патріоти» й «подвижники прогресу»?!


20.06.2006