Жив на світі хороший хлопець: високий, плечистий, вродливий лицем та ще й талановитий. Лицедіяв на театральній сцені, у кіно знімався. До піку кар’єри і слави йшов цілеспрямовано й уперто, здобуваючи час від часу певні нагороди та звання – аж до визнання найвищого: народний артист України! Втішайся надбаним, тихо радій, зберігаючи свій високий престиж, та чекай почесного виходу на заслужену пенсію. Як це, власне, і ведеться.
Та не таким був мій (колишній?) товариш: у нього раптово прорізались зуби й пазурі. Спалахнули неабиякі амбіції. Засумнівався чоловік: а чи до кінця я вичерпав свої можливості в ролі героя нашого часу? Певне, що ні, подумав. І тут же розпочав нове сходження на новий кар’єрний пік.
Осідлавши відомого політика і вченого, в’їхав на його пругкому горбу в парадні передпокої обласної правлячої номенклатури. Зайняв досить високу посаду (щоправда, у занедбаному відомстві), втішившись ще й новою шикарною квартирою, широкими бізнесовими можливостями (звісно ж, тіньовими), щедрими й багатими «підношеннями» вірнопідданих, широкими кредитами, авансами, «пожертвуваннями», «внесками» і т.д. Про свого «благодійника» мій товариш (бувший?) забув невзабарі, тим паче, що той потрапив в опалу... Відчув смак до влади, швидко навчився керувати всілякими процесами в регресуючій галузі. Одного, догідливого, «підняв» на вищий щабель, трьох інших «опустив» до самісіньких низів. Там за нього піднято пишний тост, там проспівано розкішний дифірамб. Тамечки подаровано баского коня й козацьку шабельку (запорозьку), тамтамечки – престижне авто й знову ж таки шаблюку (вже від донського козацтва). «Герой» не перебирав – брав усе і від усіх. Авторитет його зростав разом з апетитами, слава його котилася в міжтериконні та закурганні – до стольного Києва, «третьоримської» Москви й піднебесних китайських провінцій. Оновленою і підрихтованою зіркою в зеніті «комічної» (у розумінні – вмираючої) вітчизняної культури зацікавився зрештою сам «архангел» Янукович, прем’єр-міністр України й претендент на папаху самісінького гетьмана-президента! Прийняв «героя» у своє кодло... вибачте, коло, уповноважив на святу справу: розпушувати на «претенденті» яскраве архангельське пір’я, розправляти йому пощипані крила та піднімати обсмиканого хвоста.
О, тут наш «герой» швидко ввійшов, як то кажуть, в образ! Побив усі свої колишні «рекорди», перевершив самого себе. Гримів і вітійствував з усіх трибун і драбин, закликав до «посполитого рушення», лякав опозицію Содомом і Гоморрою... І не помітив колишній хороший хлопець, справді талановитий і артистичний чоловік, як на старості літ переступив усі межі й кордони. Зневажив і народ свій рідний, і Україну-неньку зрадив ніби мимохідь, і... Гірко мені згадувати про це, прикро усвідомлювати факт громадянської та політичної деградації (а може, й самої смерті) колишнього свого друга-товариша! Але сталося те, що мало статися... Маємо те, що маємо – так сформулював колись перший український «перевертень» Кравчук. Упав «архангел» на стрімкому леті, боляче вдарився об грішну післявиборчу землю та й знову обернувся на Януковича – пригальмованого, хамовитого, безперспективного в багатьох відношеннях. Втекло височеньке й розм’якеньке кріселко з-під сідниці нашого артиста-політика, одразу скасувалися всі його посади, нагороди й відзнаки втратили будь-яке значення, засіріла неприємна перспектива пенсійної невідомості й повної нікчемності. Ні, ні, і ще раз – ні! Треба терміново пересідати на іншого коня, на інше авто, пхатися на іншу трибуну, пробиватися в інше кодло... вибачте, коло! До спритного Бойка і тертого-м’ятого Йоффе! Ну їх усіх – Коломойцева-Рибалку і Кучму з Януковичем, Тихонова і Єфремова... Перемога за новоствореним клоном – Республіканською партією України!
І пішло, і поїхало, і загриміло... знову – гасла, заклики, підла політична брехня! Але й цю роль наш «народний» провалив – не вистачило таланту, абощо. Великий артист перетворився на «поганого танцюриста».
Висновок передбачуваний: повна поразка РПУ на парламентських виборах, політичний цейтнот, суспільне забуття і випадання в нікчемне Ніщо. Такий сумний сюжет чи то комедії, чи то трагедії.
А Україна – твоя, мій дорогий читачу, моя, наша – вистояла, зберегла свою жовтогарячість і блакитонебість, приголубила вірних і, як завжди, у всі часи, по-материнськи пожаліла невірних, заблуканих, розгублених...
Живи, мій друже-товаришу (колишній!) у своєму пенсійному закутку, тихо оплакуй своє фіаско – провалену роль у політичнім театрі абсурду. Не посадять тебе на тюремні нари за сепаратизм, антиукраїнство; не приїдуть автобусом «бандерівці» з Тернополя, щоб «замочити» тебе; я не сплюну в твій слід зневажливо, бо, на подив самому собі, ще трохи поважаю тебе колишнього: високого, плечистого, вродливого лицем та ще й до всього – талановитого...
Живи. Замолюй гріхи. Кайся!


2005

* Примітка: з 2014 року М. Голубович перебуває в так званій ЛНР у статусі «народного артиста ЛНР» (Л. Низова)