Не плачте, рідні пенсіонери, за вареною ковбасою по два карбованці двадцять копійок за кеге. Її вже давно розучилися виготовляти, загубили й безцінний рецепт.
Біда, звичайно, для держави: нема дешевої «варенки», тож народ південно-східний вовіки віків не заговорить українською мовою. Не допоможуть ні порівняно дешеве сало, ні славетні вареники з чим попало: картоплею, капустою, вишнями-черешнями, сиром і бузиною. Еквівалент не той, і заміс не той – аполітичний геть, не компромісний.
Є рація змиритися із ситуацією, що склалася, і рішуче, як імпотент від сексу, зовсім відмовитись від будь-якої ковбаси. Як від вареної, так і від копченої (свяченої, товченої, печеної, смаженої…), як від домашньої, так і від імпортно-контрабандної. Воно і для шлунка легше, і для капшука ліпше, і для досягнення високої національної (інтернаціональної, номінально-загальної) ідеї корисніше. Та й зуби збережемо на довший час, і від харчових отруєнь убезпечимось.
Я, наприклад, ніколи не міняв свої принципи на ковбасу, тим паче на дешеву московську, дорожчу домашню й відчутно «кусючу» краківську та брауншвейзьку. Усе, що колись пив, охочіше заїдав п’ятикопійчаними пиріжечками з лівером або плавленим сирком, із чорними вкрапинками духмяного перчика. І зараз, коли вже пенсіонер тризубий, коли вже вимушено непитущий, віддаю перевагу м’якенькому салу, чорненькому хлібу, гарячій картопельці та пекучій цибульці. І дешево, дорогі брати й сестри по нації, і сердито (їм-смакую і добродушно серджусь на Москву-спекулянтку за дорогий газ і підривну політику щодо мого українського незалежного буття). Якось, розчулившись та розманіжившись, навіть «Оду українському салу» написав. Твір достойний того, аби стати буденним гімном, та, на превеликий жаль, текст його не дійшов до широких народних мас. Тираж книжки замаленький, та й віршів нині народні маси не читають. Ніколи їм – працюють, торгують, спекулюють, рекетують, крадуть, вивозять за діряві рубежі державні стратегічні запаси. Угору їм глянути нема коли, не те що…
Скачуть ціни, галопують у бурхливім хороводі, втрачаючи всі виміри й орієнтири, усіх оцінювачів і потенційних покупців. Натомість – національна купівельна імпотенція і низькосортна (геть неякісна!) турецько-польсько-китайська інтервенція.
А я – що роблю я в цім «вертепі», на цьому «базарі»? А я, отримавши «достойно-непристойну» пенсію, купую в супермаркетах і базарних «шопах» своє улюблене стравоїддя: обгризені капіталізмом здичавілим свинячо-телячі, курячо-качачі, собачо-кошачі маслаки й маслачки та варю з них юшки та галушки. А я, невідомий народний поет і упосліджений ветеран праці, спокушаюсь на зіпсовані овочі й фрукти (трохи дешевше), на несвіжу кільку-тюльку, на все інше, воістину пролетарське. Варю-смажу, жую-ковтаю, живу – не вмираю. Бо я таки ж безсмертний, хоча і не Романом звуся, не Кощієм, а – Іваном.
А ціни почали космічно зростати на все життєво необхідне: на тепло, світло, газ і воду, на проїзд і на… похорон. Плачу і плачу. Допоки на все про все вистачатиме моєї «заслужено-почесної» пенсії. Ковбаси ж і надалі не купуватиму. Відмовлюся, очевидно, і від сала. А за тим – і від маслаків та гниличок. Бо нічим буде платити.
А там, гляди, і помру. І не треба оплакувати – невелика втрата для держави, може, ще й прибутком обернутися. Більше дістанеться «любим друзям» і прощеним недругам.
Хочеться лишень, аби похоронили при звуках державного гімну, під маєвом синьо-жовтого прапора, під молебень київсько-патріархальний. Такої високої честі я, їй-право, заслуговую. Адже кричав на Майдані: «Геть!». Дуже голосно кричав. Аж зірвав свій високо поетичний та щиро патетичний голос.


2006