ЗВОРОТНІЙ ШЛЯХ КНЯЗЯ

Долає Ігор ідолове іго
у здичавілім полі за Торцем,
вертає до Путивля вільний Ігор
з провинно-обнадійливим лицем.

Він скуштував чужинського полону
в гіркополиннім полі, в дичаві
ординській, де ні правди, ні закону,
де пустка в серці й вітер в голові.

Закам’янілі в тузі на курганах
услід йому позиркують баби –
їм не втекти, як Ігор, від поганих
і не сховатись в затишні гроби!

О скільки тут азійських легіонів,
мов знавісніла повінь, протекло,
й тепер нема життя від «Регіонів»,
бо свиснув рак і вигулькнув ракло!

За Ігорем услід втікаю з Поля
на Сіверщину рідну, ізвідціль,
де ненависть гуля, – чекає доля
мене привітна в сяйві білопіль…

Вихоплююся із обридлого по самісіньку маківку застійно-засмагованого обласного Луганська, сизим соколом (бо посивів останнім часом ще дужче) перелітаю через билинний Сіверський Дінець, і мимо Щастя підупалого, мимо Новоайдара розкозаченого лечу на віковічно-курганні простори південно-східної Слобожанщини. Стрілою перетинаю булавинський Шульгин-городок, махновський Старобільськ, джерельноводе село Містки й осідаю на короткий перепочинок у Сватовій Лучці, яка асоціюється в мене з отаманом Волохом, письменником напівкомуністом-напівдисидентом Миколою Щепенком, ортодоксальним світським керівником районного рангу Іваном Забурдаєвим та найбільшим і найдорожчим мені другом Володимиром Просіним. Зрештою саме він кермує крилатим «мерсом», на якому я лечу-святкую вольницю духу і безмежжя поетичної уяви. Завше прихильний до мене учорашній нібитокучміст і сьогоднішній майжебютівець, Володя піднесено розповідає про своє внутрішнє переродження (що мене особливо радує і тішить), про свій рішучий намір активно включитися в політичне життя, у якому ще недавно, був, запарився, але за два роки перепочинку в громадсько-просвітницькому холодку занудився й набрав тілечки зайвих кілограмів.
– Дорогий Володю, – кажу йому, – у нас нема зерна неправди за собою, а попереду – все: подорож омріяна на Сіверщину, нові побачення із Ворсклою і Пслом, Сулою і Сеймом, знайомство з Десною; нас чекають у моїй рідній Марківці, у Лебедині й Хоружівці, у Білопіллі, повному любові та приязні; Путивлі та Глухові, Новгороді-Сіверському, Батурині й Конотопі…
Мені здається, що ми, як ніколи, розуміємо один одного: у нас єдина любов – Україна, спільна мета і поєднана душа – одна на двох. Її, широку, мов наше степове роздолля, ми охоче ділимо на всіх, кого любимо і хто любить нас. Доказом цього – те, що разом з нами на Сумщину поїдуть Сергій Зятєв і Василь Леоненко (уже вдруге), Микола Твердохліб і Володимир Гуленко (уперше); Володя ж Просін їде на мою малу батьківщину вже втретє. Про кожного з них я хочу розказати всім, кому потрапить до рук ця книжка, і, звісно, зроблю це обов’язково, бо встиг полюбити їх так само, як полюбили вони Володимира і мене також, сивого «аксакала і саксаула», неофіційного почесного громадянина Сватівщини. (А що, у мене навіть медалька є, вручена вищим керівництвом району, – вона засвідчує те, що я – «Заслужений діяч культури Слобожанщини»; маю чимало почесних грамот зі сватівською гербовою печаттю; багато років підряд їм сватівський високопоживний хліб: його я заробив не лише любов’ю до Сватівщини, але й творчою працею на її славу і благо!)
Якби й не було в нас високої ідеологічної мети, то наша поїздка все одно була би цікавою і змістовною, оскільки розширювала наші краєзнавчі і народознавчі горизонти…
А почали ми свою «акцію» із презентації у Сватовому першої збірки поезій Миколи Твердохліба – таки ж корінного, «преображенського» (від назви родового села) сватівця-патріота. Пройшла вона у затишній залі «Селянської спілки», започаткованої Володимиром Просіним. Привітати товариша з дебютом і погомоніти про його талант «надвечірній» прийшли місцеві літератори і просто прихильники поетичного слова Іван Русавський, Ольга Фоменко і Лідія Соколко, Олена Балаба й Андрій Крюков, Сергій Зятєв і Василь Леоненко, просвітяни і «бютівці», які подолали заради цього сто шістдесят кеме від обласного центру. Звісно, була й тісна (у кращому розумінні, бо не пісна) вечеря…
Наступного ранку (ночував я у гостинній оселі любих моєму серцю Валі та Володі Просіних) ми зібрались докупи й двома машинами вшістьох вирушили в путь-доріженьку. Хутко проскочили Куп’янськ, проминули Чугуїв, об’їхали околично мегаполісний Харків… А там – і Богодухів, тісно прилеглий районом до Охтирщини – чудового куточка пообіч Ворскли. Традиційно зупинилися на соснових берегах чудової сльозочистої річки – відпочити й пообідати, та не чим Бог послав, а тим, що самі припасли в дорогу. По всьому сили наші відновилися, і спекота сахарська у наступному на маршруті Тростянці нас не так уже й звірячо допікала. Суми, аби скоротити шлях, ми об’їхали із заходу, перетнули міст на Пслі й вихопились на Роменський шлях. Тут все мені з дитинства знайоме, по довгому житті не забуте й не розгублене, бо не раз і не двічі переїжджене й пішохідь переміряне. Біля штепівського танка, на перетині двох шляхів, звертаємо на північ – до мого села лишилось дев’ять кілометрів…
– А шлях таки відремонтували, – помітив Володя Просін. – Одразу видно, що Вас чекали, Іване Даниловичу.
– Певне, пан Гузар постарався погладити нам дорогу, – жартую у відповідь. – Адже він наш добрий товариш і однодумець…
Так, Зіновій Тадейович Гузар, який ще недавно був заступником голови Луганської обласної державної адміністрації, є нашим соратником, бо наробив «бандерівського» шуму в наших «регіонських улусах», постинавши, де слід, серпочки-молоточки совдепівські, які муляли нам очі, не раз показав своєрідну «кузькіну мать» палким шовіністам і червонопиким комунякам. Він таки наш, бо разом із нами вживав первісне слово «українці» замість «молодії» у державному Гімні України, співаючи разом з нами, браттями-українцями з Руху й «Собору», «Просвіти» та інших національно визначених партій і рухів.
На центральній вулиці села, яка чомусь зветься іменем Леніна, хоча справік була Базарною, нас зустрів молоденький голова сільради Микола Сергійович Мельник. Ще зовсім маленьким батьки його вивезли із села Стрільцівка Міловського району, що на Луганщині. Учився в Марківській школі, закінчив Сумський аграрний університет, і ось уже другий рік поспіль головує у занедбаній владою і непевним часом верхосульській Марківці. Люди шанують його і по-справжньому довіряють. Адже він такий старанний…
Колю не здивувало, що ми прикотили двома крутими автами: «мерсом» і «нісаном». Він щиро повірив у мою обіцянку зчинити шум у Марківці – політичний, соціальний і побутовий. Дорогу ж, бач, уже відремонтували, нову автобусну зупинку споруджують… Щоправда, загрозливу тріщину в стіні сільрадівської будівлі не спромоглися заладнати. Але, сподіваюся, що місцеві патріоти замісять батьківщинсько-нашоукраїнський розчин і спільними зусиллями полагодять справу.
Якраз підійшла й секретарка сільської ради, симпатична Наталя Володимирівна, і роздала з десяток анкет, надісланих з району: хто прийде на дострокові вибори і за кого голосуватиме. Лише один з присутніх (і то, мабуть, жартома) «проголосував ексклюзивно за «Регіони»». Усі інші обрали «Батьківщину» і «Нашу Україну». І жоден не згадав КПУ і СПУ. То чому ж вулиця Базарна терпить ганебне ймення паралітика Леніна?! Хіба ж це справедливо?!
– Які ваші плани? – запитує Микола Сергійович. – З Білопілля телефонували, аби ви дочекалися представників влади від культури…
Оглядаємо Будинок культури, бібліотеку при ньому. Тим часом приїжджають із неблизького Білопілля завідувачка районним відділом культури й туризму Світлана, директор райбібліотеки Галя і доглядачка музею Олександра Олеся (грішний, забув її ім’я, але скажу, що гарна із себе). Розобнімалися й розцілувалися, як годиться. Скоригували свої плани, вирішивши переддень (другу половину дня) ювілейного літературно-мистецького вечора присвятити оглядинам моєї малої батьківщини.
Світлана і Коля (голова сільради) сіли в наші «круті» авта, і ми поїхали спочатку на вулицю Садову (Кучерівку). Першу зупинку я зробив біля хати подруги своєї юності Валі Діденко (Чумакової), як це робив я завжди. Пораділи-пожурилися, обнявшись тісно. Валіна молодша сестра і старший брат померли давно, а моя старша сестра – зовсім недавно, у перших числах травня. Втрачаємо багато, і втрачаємо найдорожче…
На кілька хвилин зупинилися на краю вулиці, біля воріт колишньої нашої садиби. І теж пом’янули все втрачене-незворотнє.
– А тепер – у Комуну! – кажу Володі Просіну. – Подивимось на той осквернений рай, у якому проминули перші десять років мого круглосирітського життя.
Володя знає тут всі дороги, усі путівці – на манівці не з’їде. Через горішній край Рудки їдемо до здичавілого без людей лісопарку, до замуленого й зарослого очеретом і рогозою ставка, до порослого густим підліском колишнього цвинтаря, до умовно-віртуальної могили моєї мами Насті.
Забрідаю в самісіньку гущу кущів і трави, тихо шепочу: «Мамо, я привіз вам дві вісті: трагічну – про смерть вашої доньки, моєї сестри, Людмили, і благісну – про вашу правнучку, а Людину внучку, яку на вашу честь назвали Настунею…»
Нехай матуся, якої в мене немає вже шістдесят чотири роки, пожуриться й порадіє на тому світі.
По всьому на шовковій траві біля ставка, під кронами двісталітніх американських кленів розстелили імпровізовану скатертину, обставивши її сватівськими і білопільськими напоями-наїдками. Пом’янули мою маму, мою Комуну, моє минуле. Повечеряли по-християнськи.
Яка всеблагість Господня обіймає мою вітчизну-материзну! У небі тріпочуть жайвори, у гущавині лісопарку витинають карколомні колінця солов’ї, зозулі наперебій рахують нам безліч років життя-боротьби. І я мимоволі порівнював свою мелодійну малу батьківщину з какофонією луганського безнаціонального болота, з вертепністю синьо-білих майданів у Києві, куди я двічі підряд їздив на початку цьогорічного квітня. Чесно кажучи, мій мажор помітно помінорнішав, гнів і сором знову закаламутили мою душу.
…Кінець грудня 2004 року ми з донькою тиждень празникували на помаранчевому майдані в столиці. Залюбки й зачаровано слухали неповторний голос Юлі й щиро вірили в сонячну прийдешність.
…Початок квітня нинішнього року я з огидою спостерігав запльовані й закидані пляшками з-під горілки та пива майдани та вулиці Києва, бридився відбірним донбаським матом (це така «державна» мова «Регіонів») і боявся зізнатися, що й сам приїхав сюди з Пісуарії-Бандитії…
Цікаві летючі епізоди:
…стою на Банковій, між будівлями Національної спілки письменників України і Секретаріату президента. Мимо прокочуються «дев’яті вали» п’яних «захисників демократії по-янучарськи». Сивий перехожий сам у себе запитує: «І скільки ж іще цього сміття вихлюпне на столицю столиць ахметівський Донбас?» Не втримуюсь і кажу: «Чоловіче добрий, я сам звідтам, а там у нас цього добра – неміряно-нераховано: виродки роду людського, перекинчики, раби, підніжки, грязь Москви…» Чоловік повертається в мій бік, призупиняє ходу. Упізнаю харківського правозахисника Захарова. Знайомимось, гомонимо. Рідна й близька людина в цьому вавилонському безладі!
…а ще літній перехожий (як виявилось, корінний киянин) довірився мені, своєму ровесникові: «Як тільки Юлія Володимирівна покличе, на майдани вийдуть одразу сто тисяч киян».
Ось що промайнуло в голові моїй сивій під оксамитовими кронами рідних, хоч і американських, кленів.
А тепер, поки ще не звечоріло, на мою першорідну Рудку, до двоюрідної сестри-ровесниці Галі – Галини Іванівни Фесенко (Великород). Вона жде гостей, бо я за кілька днів телефонував їй.
У тінистому Галининім дворі все та ж «високоудійна» береза – по двадцять і більше літрів добірного чудотворного соку дає щовесни. Його консервують і протягом всього року зберігають у глибокому льоху.
Після смерті рідної сестри двоюрідна Галя стає мені ближчою і ріднішою. Обнявшись, набираємося снаги й терпцю на всі відпущені нам роки і дні.
Племінник мій Микола, син Галі й друга мого дитинства Івана, десь на другому краю хутора – на похороні. Його помітно підрослий син-школяр Вадим сідлає велосипед і їде по нього. А Галя з проворною невісткою тимчасом накривають у дворі під вишнею сільський пригощальний стіл. Чого на ньому тільки немає! Як у Гоголя в «Сорочинському ярмарку»: і м'ясо-овочева юшка, і смажена курятина, і салати зі свіжих овочів, і сало з ковбасою, і самограй та сік березовий. Виставляємо і ми свої напої – сватівський «фоменківський» самограй і «твердохлібовське» домашнє вино. Я вручаю Галині гостинці для всіх членів родини.
Приїздить Микола з товаришем. Уже на добрячому підпитку. Але ж тримається впевнено, мов столітній дуб-нелинь. Що таке вік Ісуса Христа! Кров з молоком. Самограй із березовим соком. Цього року Микола фермерствує на сумську агрофірму, обслуговуючи стахановським методом трактор і комбайн від незнайомого йому Джона Діра. Заробітки путні, а сила є, і бажання жити краще не вивітрюється з буйної молодої голови.
Гості й господарі, під оптимістичні тости, п’ють по першій, а там – і друга, першій подруга, і третя на поміч, і п’ята – на пісню. Концерт талановитих Сергія Зятєва і Василя Леоненка із двовінка власних пісень на мої вірші сколихнув віковічний спокій глибинної, але вже з газом, телевізорами «Самсунг» і мобільними телефонами благословенної Рудки. Солов’ї підспівували, півні й собаки від сорому примовкли, мій колишній однокласник Вася Сіренко вкотре забув, що він з родини баптистів, хильнув веселящу гранчасту чарчину…
Ночували ми зазвичай у лікарняному профілакторії на Холодній Горі (є така в моєму селі). Лягли спати дуже пізно, десь по опівночі, оскільки з рудянського застілля ще встигли на марківське, у бібліотеці. Мені, як завжди, на новому місці не спалося. За стіною могутньо-химерно хрипів Серьожа Зятєв, за вікном бешкетували верхосульські солов’ї, а на ліжку поряд сиво-красивий, мов ірокез, Микола Твердохліб всеньку ніч не склеплював повік, творячи свій геніальний вірш про мою пекельно-райську Комуну…
Зранку двадцять третього числа місяця травня, умившись та поснідавши домашньою тушонкою від Твердохліба, дружно вирушили обумовленим маршрутом: Жовтневе – Терни – Хоружівка – Недригайлів – Штепівка – Лебедин. Настрій у всіх був піднесено-оптимістичний. Ми вдвох з Володею Гуленком на його крилатому «нісані» вели перед. Безумовно повіривши дорожньому знакові про те, що попереду йде ремонт траси, звернули з Конотопського шляху наліво, на розбиту, колись асфальтовану, дорогу. Невдовзі зустріли електромонтерів, які запевнили нас, що той знак – брехливий і стоїть він уже два роки, нагадуючи людям про брехливі запевнення Кравчука, Кучми і Януковича, буцім Україна прямує в Європу – задом наперед, через дупу навприсядки. Розбитим «європейським» шляхом переїхали Товсту і Тучне, побачили в обох селах товстеньких і тучних (опасистих тілом грішним) молодиць і, урешті-решт, вихопилися знову на Конотопську трасу. Невдовзі в’їхали й у казково-прекрасні своєю терновою природою Терни – батьківщину прославленого народного співака Анатолія Мокренка. Тут все тернове: центр селища і його околиці, саме селище і його водна артерія – річечка Терн, що неспішно в’ється між горбами до матері Сули, із якої колись-давно напували своїх коней вої полку князя Ігоря Святославовича.
В ющенківській Хоружівці затримались на годину. Оглянули церкву, збудовану старшим братом Президента Петром, зайшли з дозволу жінки-доглядачки храму досередини. Виявилося, що церква ця подвійна: над землею – Андріївська, під землею – святої Катерини. Помолилися Господу в обох – за долю Батьківщини єдиної української.
Ми з Володею Просіним і Серьожею Зятєвим не відвідували Хоружівку останні два роки – були невдоволені неадекватною, як на наш погляд, політикою Президента-хоружівця. Гнівалися на нього за потиск янучарської загребущої руки Януковича, за невизначеність та інертність. А в цей приїзд таки порівняли те, що було тут позаторік і що є сьогодні, – зміни вельми помітні. Загачена глибока долина, що ділить село навпіл, заповнилась водою. Під горою, що її увінчує храм, ведеться будівництво меморіалу, присвяченого Голодомору тридцятих (у козацькому дусі – хрести кам’яні, такі, як на могилі кошового отамана Гордієнка в херсонських степах). Кількаповерхова школа-інтернат, яскраво оздоблена помаранчем, готова цьогорічної осені прийняти новоселів. Благо селу, що породило Президента! Моїй Марківці не пощастило: вона така ж упосліджена, як і я, її син і її співець, що розчинився в замордованому народі, ставши воістину народним, хоча й без офіційного звання.
Час летить невблаганно – його не вистачає на оглядини родинного гнізда вчителів Ющенків. Я сказав хлопцям: «Доки не побачу батьківську хату Тараса Шевченка (Франкову я вже бачив минулого літа, разом із Ющенком, до речі), доти не маю бажання уклонитись хаті, яка виколисала Віктора Ющенка. От на Юлину хату, чи будинок, у Січеславі принагідно подивився би!
У центрі села Володя Гуленко звернув направо (а треба ж було наліво, у бік річечки Хусь і пам’ятника викопному мамонту). Я сказав про це новоспеченому районному «бютівцю», та мою заувагу не було враховано: мовляв, кудись таки виїдемо. І виїхали – у села Сміле (колишній райцентр) і Хмелів (батьківщина мого друга юності Миколи Батрака, який мав співочий голос, рівний голосам Гмирі та Солов’яненка, і який трагічно загинув у селищі Фащівка Антрацитівського району Луганщини).
– Та це ж уже Роменщина, – вигукую я в розпачі. – Зараз будуть славетні Ромни, люблені Шевченком, Антоненком-Давидовичем та Іваном Кавалерідзе…
Жаль і річечки Хусь, і пам’ятника героїчному мамонту, що впав жертвою допотопного льодовика, та що поробиш?
Ромни – красиве місто, історичне, але зрадило гетьману Мазепі, завдяки чому не зазнало трагічної долі Лебедина, Батурина і Веприка.
Попили путнього, із холодком, кефіру, та й погнали далі – на Недригайлів, Вільшану, Штепівку. Сьогодні в Марківському будинку культури, о шостій вечора, має відбутися моє ювілейне творче вшанування. А треба ж іще перепочити, умити свої закурявілі парсуни-поличчя, перевдягнутися в парадно-святкове вбрання, чимось бодай підхарчуватися.
Спішимо-летимо! Круто і кльово, як патякає гермафродитна Вєрка Сердючка. Пишні краєвиди, бачені Шевченком і Гмирею, Гордієнком і Васильківським. Лебедин і в моєму житті – місто віхове та знакове. Сюди я вперше приїздив до своєї нареченої Люди, щоби забрати її до Марківки, побратися там, пошлюбитись, а вдруге – через тиждень солдатської відпустки: аби провести разом бурхливу ніч тілесної любові під шум столітніх сосон.
Проїхали заповідний степ «Михайлівська цілина», оспіваний Рильським. Десь тут далекого зимнього сорок третього року німецькі й совєтські танки перемолотили молоде тіло мого останнього дядька-кавалериста Івана Великорода, батька моєї рудянської сестри Галини Іванівни… Десь тут, на камінні старої дороги зі Штепівки (районний центр часів сталінізму) до Марківки, тепляться сліди моєї героїчної бабусі Уляни Олексіївни, яка щотижня долала пішки відстань, рівну шістнадцяти кілометрам, аби випросити в бундючної влади німецькі трофейні недоноски, щоби взути-одягнути круглих сиріт – мене і сестричку Люду… Ранньої весни в байраку під Гутницьким вона мало не втопилася у сніговій каші, несучи безцінний градусник на заміну тому, який я розбив у скарлатиновій гарячці в сільській лікарні.
Цей танк на перехресті трагічних доріг мого роду-народу є пам’ятником рівноцінній жорстокості нацизму і соціалізму – інакше я його не сприймаю. Бабуся ж, скільки й пам’ятаю, проклинала комуністів, у тому числі й батька мого безпутного Данила, а німців навіть хвалила, бо вони підгодовували сиріт і старих людей, нізащо не карали, а тільки зманювали молодь на роботи до Німеччини. Мою маму не взяли, бо в неї на руках був я, немовля, а її подругу, Шуру Сибірякову – тому, що та видала за свою малу дитину свою хрещеницю, Людмилку Низову… Обоє ми були охрещені в Штепівці – окупаційна влада дала на те дозвіл. А ще вона, чужа й ворожа, коли дядько мій Іван разом із товаришем Прокопом Щербиною втекли з концтабору аж у Польщі, не чіпала їх. Зате москалі, як тільки повернулися з лякливого відступу аж до Волги, одразу ж схопили хлопців і разом із багатьма сотнями парубків із довколишніх сіл і хуторів кинули неозброєних під гусениці танкової павучо-зіркової армади. За що генерал Тимофій Шашло й одержав звання Героя Радянського Союзу.
Мчимо до Лебедина. Пейзажі – як у Прикарпатті. Ними, повторюся, милувався колись Шевченко, а в Лихвині навіть зупинявся і малював.
Я не історик за фахом, то ж залишу Володі Просіну лебединську трагічну тему: нехай напише колись про побачене, почуте й прочитане. А я оглядав чудове місто Лебедин, думав про козацьке мордування, вчинене тут царем Петром по Полтавській битві, і згадував свою далеку щемливо-шелестливу шлюбну ніч з галичанкою Людмилою Дзюбою, із якою потім, менше ніж через три роки трагічно-боляче розлучився.
Білопілля і Лебедин – дві рівновеликі столиці моєї юнацької дивокраїни Білолебедії. Благословенна земля моїх, не бачених мною, батьків – Білопільщина і Лебединщина, колиска відомих діячів української літератури. Серед них найдорожчими для мене були Анатолій Таран і Дмитро Григорович Білоус.
– Їдьмо вже, друзі, назад, у Марківку, бо ще, не приведи Господи, запізнимося на вечір, – прошу хлопців.
Дякуємо працівникам Лебединського художнього музею, і, не обідаючи, котимо зворотнім шляхом. Ми повинні прибути до Марківки раніше, ніж приїдуть туди державці з Білопілля та Сум, знайомі письменники і журналісти, із якими я пов'язаний давно і наміцно.
Ось і Марківка. Наш профілакторій. Встигаємо помитися, перевдягнутися, трохи перепочити з дороги. Володя Гуленко гайнув одинаком на Рудку, аби забрати в Галини Іванівни гостинці, заготовлені для моєї родини, попросити банку березового соку, та й саму Галю і її сімейство привезти до Марківки, на вечір-концерт. Я ж залишив хлопців на півгодинний перепочинок, а сам подався до центру села – зустрічати прибулих і приїжджих.
Обнявся з Іваном Загинайком, моєю єдиною вчителькою Катериною Капітонівною, із Валею Коржовою, донькою мого друга-вчителя, із кількома своїми ровесницями, яких вже й не пам’ятаю, як звати.
А тут приспіли білопільці – Люду Калиновську привезли. Вона рада зустрічі не менше за мене. Чудова жіночка, гарна поетеса! Зі своєю непростою жіночою і творчою долею.
У залі будинку культури вже чимало людей – старшого віку, молоді та школяриків. У святково прикрашеному рушниками й картинами місцевих художників фойє розгорнуто виставку моїх книг. Як багато встиг я зробити на своєму немалому-невеликому творчому віку!
Аж ось із-за рогу вулиці вихоплюється автобус, а за ним – ціла кавалькада «крутих» і просто «кльових» (за тією ж Вєркою Сердючкою) авт. Перший привіз артистів обласної філармонії, усі інші (аж до десятка) – високе обласне та районне начальство, в основному «батьківщинське» та «нашоукраїнське».
Першим обіймає мене заступник голови обласної державної адміністрації (у цій книзі ще буде згадка про нього) Зіновій Гузар:
– Радий вітати Вас, дорогий друже, на батьківській землі!
– А я щасливий знову зустрітися з Вами, Зіновію Тадейовичу! – щиро відповідаю радістю на радість.
Гузар тепло обнімається й з колишнім своїм колегою по службі в Луганській найвищій еліті Володимиром Просіним, стискає руку іншим луганцям – вони йому вже не чужі, бо серед них прожито півтора щасливих і не дуже благополучних роки.
Підходять до мене мої давні друзі та колеги – голова Сумської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора обласної газети «Сумщина» Олександр Вертіль; Людмила Ромен – поетеса й відповідальний секретар філії НСПУ; відомий журналіст і літератор Олександр Хвостенко. Знайомлюся з начальником обласного управління культури й туризму Василем Деркачем, головою Білопільської районної ради Сергієм Дворником, іншими чиновниками нижчих рангів, сумськими артистами.
Тулиться соромливо до мене вродлива ще й досі Валя Коржова. Вітаються місцеві вчителі. Підходить правнучата племінниця поета Олександра Олеся Валентина Грищенко-Деркач із двома доньками, двома онучками й чоловіком Григорієм Деркачем – директором Будинку культури.
А ще – вдова художника і музики Бориса Євдокимовича Лободи.
А ще Надя – дружина мого товариша Івана Лісовенка.
Із кожним хочеться поговорити. Та мене вже кличуть до зали, запрошують на сцену. Вручають пишний коровай на розкішному рушникові. Кладу, поцілувавши цей дар, на столик разом із букетом квітів і схвильовано (ще б пак!) звертаюся до своїх дорогих земляків, білопільців, сум’ян і луганців зі словами привітання-подяки. У своєму експромті я вмістив усе: свої почуття, політичні переконання, надії на майбутнє… Здається, виступив я вдало, навіть з відтінком самоіронії – видать, був, як мовиться, в ударі.
Затим мене вітали й обдаровували сувенірами-сюрпризами Зіновій Гузар, який «обізвав» мене великим патріотом, чесним і мудрим старшим товаришем; Сергій Дворник; Василь Деркач (він ще й пісню проспівав пречудовим голосом і власні вірші прочитав); Сашко Вертіль (цей вручив мені газету з публікацією моїх віршів), а Гузар перед тим, вибачте за пропуск, вручив мені примірники моєї книжки «Біополе Білопілля», виданої в Сумах; Люда Калиновська і Люда Ромен; моя вчителька Катерина Капітонівна і товариш по шкільній науці Іван Івануна, що, був, приїхав з підроменської Пустовійтівки; голова Марківської сільради Микола Мельник… У зливі привітань спалахували блискавки музичних номерів, пісень; діти читали мої твори; виголошував своє слово незрівнянний Володя Просін, високопрофесійно співали власних пісень на мої вірші обдаровані Сергій Зятєв і Василь Леоненко. Я страшенно хотів палити, але терпів, як тільки міг. Не часто випадають такі урочисті вечори в моєму пенсійно-аскетичному житті.
…Люди розходились пізно, прощалися зі мною, мов рідня. А мене з усіма луганцями, гостями з Білопілля, Ромен, Сум уже запрошували у фойє до щедро заставленого довгого стола, указавши мені, ювілярові, місце на чолі застілля. Я, як відомо, давно непитущий, пив мінеральну, усі ж інші, без винятку, пригублювали чарки та келихи за моє здоров’я, за «Нашу Україну», за «Батьківщину», за червону калину в лузі.
Іван Васильович Івануна, переночувавши разом із нами у профілакторії, уранці виїхав услід за нами до Білопілля. Там на нас чекали уже на дев’яту годину. Якраз встигли у призначений час. У читальні зібралися члени районного літературного об’єднання на чолі з Людмилою Калиновською та початківці з різних літературних груп міста і району. Я виголосив недовгу промову про покликання письменника взагалі та його роль у сучасному житті.
За тим був обід чи підобідок в одній з кімнат бібліотеки. Усе робилося наспіх, Люда Калиновська не змогла навіть довести до кінця інтерв’ю зі мною, бо з Сум під’їхав депутат Верховної Ради від БЮТу Іван Іванович. Він заявив, що на нас уже з нетерпінням чекають у Путивлі, тож нам треба, не гаючись ні хвилини, виїжджати туди. І виїжджаємо, хоча особисто я хотів би ще побути в гостинному Білопіллі, поговорити з Людою про її наступну, уже другу книжку та про її вступ до НСПУ. Ще в Марківці я познайомив Людмилу з паном Гузаром, просив його посприяти у виданні Людиної книжки, заручився обіцянкою О. Вертіля і Л. Ромен підтримати Калиновську під час розгляду її кандидатури на загальних зборах, коли розглядатиметься питання прийому до Спілки.
На партизанському узліссі під Путивлем нас і справді вже чекали. Після короткої процедури знайомства спільними зусиллями накриваємо імпровізований партизанський стіл. Особливо виявляли гостинність голова Путивльської районної ради Олександр Винник та поет, а за сумісництвом ще й редактор районної газети Анатолій Луговський. Зо дві години пили за здоров’я «батьківщинців» і «нашоукраїнців», виголошували тости за неньку Україну, читали вірші, співали пісень.
А вже по екскурсії історичними місцями древнього Путивля продовжили банкет в модерновому підземному бункері-ресторані, де смакували окрошкою і заливним м’ясом, горілкою та винами. Навіть мені було що пити, і я з величезним задоволенням спожив аж два великих келихи холодного безалкогольного пива.
Усі вже втомилися, а особливо Сергій Зятєв. Домовилися про те, що він разом з Іваном Васильовичем Івануною машиною Володі Гуленка поїдуть на Ромни і Пустовійтівку, а далі – на Суми й Сватове. Усі інші продовжать маршрут до Новгорода-Сіверського, як це й планувалося заздалегідь.
Прощаємося з гостинними путивлянами. Володя Просін – за кермом, я – поруч, за штурмана, позаду нас – Твердохліб і Леоненко. Шлях лежить на Глухів – столицю Гетьманщини, сучасне університетське місто, яке ми вже відвідували минулого літа. За браком часу не заходили в церкви та монастирі, не піднімалися на оглядову вежу, пройшлися лише затишними вулицями, поїли гарячих млинців із м’ясом та трохи полежали на м’якому газоні біля університету.
Промислову Шостку проїхали без зупинки на перепочинок та оглядини. День схилявся до вечора, а на нас уже чекають у Новгороді-Сіверському. А ми ж і так припізнювались. Просін мобільним зв’язався з тамтешнім високим начальством, аби впевнитись, що нас приймуть і влаштують на недорогу переночівку.
Зустріли нас ніби й добре, але відчуття настороженості не зникало: кого, які протиборчі сили представляють голова райради Віктор Душин та його заступник Сергій Пунтус? Чи варто нам зізнаватися в тому, що ми представляємо партію «Батьківщина»?
Уже в будинку відпочинку, де нам виділили кімнату, після доброго причастя до пляшок, скутість де й поділася. Просін відчитав господаря «нічліжки» за його прихильність до «регіоналів», що явно сподобалось усім присутнім.
Наступного ранку попили чаю та розрахувалися з прихильником «регіональної дерьмократії» за нічліг (Просін не доплатив йому тридцятки, обумовивши це тим, що господар будинку відпочинку, перепившись, зіпсував йому ніч…).
Хронологія нашого подальшого перебування в історичному місті така. Прийом у кабінеті голови райради Душина, сніданок… екскурсія до чоловічого монастиря та в підземний хід… Оглядини найстарішого храму… Пам’ятника (у них тут є свій) Ярославні… Князеві Ігорю… Покладення квітів до могили славетного козацького полковника-лицаря Івана Богуна… Цікава екскурсія до музею «Слова о полку Ігоревім». Тут нас подивував науковий співробітник музею Павло Провозін. Етнічний росіянин виявив себе великим українським патріотом, щирим прихильником «Батьківщини» і «Нашої України».
І далі, хронологічно, зворотній шлях: через Шостку, кулішівський Вороніж, Кролевець, Батурин, Конотоп, Терни, Жовтневе (за 9 км від мого села – там, біля водосховища, повечеряли), Суми… Охтирку, Харків, Куп’янськ проскочили вже вночі. До Сватового приїхали перед світанком. З машини Просіна я пересів у машину Зятєва. Володя через пару годин мав їхати у невідкладній справі до Луганська, а я подався до Свистунівки, де мене вже заждалися дорогі моєму серцю Дробицькі – Василь Іванович і його син Віктор.
Великої різниці між своєю першою малою батьківщиною – Марківкою – і другою малою батьківщиною – лугансько-сватівською Свистунівкою – я не бачу. Така ж буйна природа, такі ж добрі та гостинні люди, ті ж народні пісні, така ж солов’їна материнська мова з тонким слобожанським відтінком.
Ветерану війни і праці, славетному пасічникові й багаторічному депутатові сільської ради Івану Васильовичу Дробицькому я допоміг видати аж три книжки його спогадів-роздумів.
Про своє більш як добове перебування у Свистунівці, про розмови в застіллі, політичні сперечки і всілякі враження, сподіваюся, принагідно напишу пізніше, в іншій книжці. У неділю вранці Володимир Просін забрав мене від Дробицьких і повіз до Сватового. Там познайомив мене з Олександром Стешенком, відомим державним і політичним діячем, який нині працює в секретаріаті партії «Батьківщина». За столом, накритим на подвір’ї приватної садиби, у колі Стешенкових друзів, пом’янули його маму. Щирий Олександр, безумовний патріот Сватівщини і всієї України, обіцяв усіляко підтримувати районну організацію партії «Батьківщина»; запевнив і мене, що будь-коли зможе надати мені допомогу в розв’язанні творчих проблем. Приховувати не буду – Стешенко мені вельми сподобався, до серця припали і його сватівські однодумці та друзі: Володимир Гуленко, Віктор Гвоздюков, Олександр Давиденко… З такими людьми легше йти по життю.
Заскочили додому до Володимира Гуленка, а ще – до Миколи Твердохліба. І той, і другий надали моїй родині посильну «гуманітарку»: сало, соління-варення, домашні тушонку та вино. Разом із гостинцями з рідної Рудки та не чужої мені Свистунівки я віз додому відчутний харчовий припас – на місяць і більше вистачить. Воно ж не секрет, що й поети-небожителі мають шлунок, який щодень потребує поживи.
А в луганській ямі, куди я повернувся втомлений фізично, але духовно наснажений, побачивши, що мене привезли крутим «мерсом» та ще й з купою продуктів, мої недруги звинуватили мене у найтяжчому гріхові: «Продал Украину!». Отакої!


27 – 30.05.200