Про Батурин і Конотоп, Ромни і Пустовійтівку я напишу трохи пізніше, коли враження відстояться і вляжуться, а душа врівноважиться після спровокованих стресів. А зараз розповім, як зумію, про те, як не чужий, хоча й не дуже свій, Луганськ зустрів мене після кількох діб мого перебування на малій батьківщині та довкола неї.
Ніч я перемучився, розчухуючи до крові покусане спадщанськими комарами тіло. Сподівався трохи поспати посеред дня, як це в мене заведено здавна. Аж тут потелефонував Борис Слободянюк і дуже наполегливо попросив, аби я через годину вийшов на автобусне кільце, що на кварталі Мирному.
– Я ж, ти знаєш, позавчора відзначив свій ювілей, а тебе не було в Луганську, про що я дуже шкодую, – говорив у телефонну трубку товариш. – Отож, давай хоч сьогодні зустрінемося та посидимо. Чекай на мене й Людмилу, разом підемо до моєї знайомої, там близько.
– Гаразд, я підійду. Але не надовго, бо маю багато термінової роботи для видавництва.
На зупинці було з десяток людей, в основному літніх – жінки й чоловіки. Перебиваючи один одного, вони озлоблено гудили «помаранчеву» владу, що засіла в Києві, обливали брудом і Ющенка, і Тимошенко, і їхніх «підкуплених» прибічників. Хоч мені й неприємно було все те слухати, та я терпів мовчки, сподіваючись на швидкий приїзд Бориса і Людмили. Не втримався лише тоді, як один здоровань, уже сивий і череватий, із ненавистю відізвався про весь український люд, який не підтримує «архангела» Януковича:
– Все они бандеровцы, особенно ж те, что в Галичине! Бить их надо без разбора и жалости...
– Що ж ви так не злюбили братів-українців? – різко запитую у здорованя. – Вони вкрали у вас що-небудь, відняли останній шматок хліба?
– Да сволочи они все! І ты – сволочь, если защищаешь наших лютых врагов!
– Я не «сволочь», і мільйони людей на заході України не можуть бути сволотою. Між іншим, у Львові живуть мої син та онук, а в Рівному – рідна сестра дружини, племінники...
– Значит ты такой же бандеровец, как и они. Понаехали сюда...
Здорованя дружно підтримали «кульбабки»:
– Та чего ты цацкаєшься з «помаранчевим»?! Сразу видно, что враг лютый...
– Убирайся с нашей земли русской!
– Ми в Рассею хотим, к Путину...
– То й ідіть собі – нам на рідній українській землі легше дихатиметься, – кажу крикунам. – Вас ніхто силою тут не тримає...
– Та откуда ты взялся такой?! – накинувся на мене дід з колючими очима. – Да мы вас...
– З неба впав, – відповідаю. – З літаючої тарілки. Щоб на вас, навіжених, подивитися та поспівчувати, бо ж влада українська вас геть замордувала українізацією, голодом заморила.
Ще мить – і спалахне бійка. Себто, мене почнуть бити, і, можливо, заб’ють до смерті.
Здоровань грубо та брутально матюкався, бабці, розчепіривши пазурі, уже тягнулися до моїх окулярів. Серед останніх я побачив і вдову свого колишнього приятеля Павла.
І тут я почув голос на мій захист:
– Ви знаєте, що це за людина?! Та його ж шанує вся Луганщина, його ж...
Це була Людмила, яка щойно під’їхала на зупинку. Я беру її за руку і вмовляю:
– Не треба нічого доводити цим людям – вони не розуміють людської мови. Ні російської, ні української. Вони – звірі, які ненавидять усіх, хто відрізняється від них. Ходімо звідси геть, бо в мене серце вже в грудях заходиться, до самісінького горла підперло.
Якраз підійшов і підпилий Борис. Разом рушаємо на «явочну» квартиру.
Перше, що відбило в мене охоту веселитися (якщо не враховувати інциденту на автобусному кільці), – це розгардіяш у лігві Борисової знайомої. Помітну зміну настрою помітив я і в погляді Людмили. Господиня ж, смалячи цигарку й скаржачись на хвороби, нетерпляче поглядала, як мій товариш-ювіляр наповнює горілкою тьмяні чарки. Я налив собі холодного безалкогольного пива і на правах найтверезішого в прямому й переносному розумінні виголосив перший славень Борисові.
Після третьої чарки господиня квартири, яка щойно похвалилася своєю толерантністю до всього українського (сама ж бо росіянка), несподівано «розконспірувалася»:
– Как я ненавижу эту Юлю! Да она же вконец рассорит нас, патриотов, с Россией, продаст нас Америке.
– А Ющенка ви любите? – питаю.
– Он тоже такой, купленный врагами России, в НАТО нас тянет. Вон Беларусь...
Я вибачаюся перед Борисом і Людмилою – мені доконче треба бути вдома. Мають телефонувати зі Сватового і Сум.
Цілий день у мене боліло серце. Я шкодував, що так швидко повернувся до Луганська. Та вже було пізно...
Наступного дня, вигулюючи по обіді собачок, я мав незаплановану сутичку з сусідом – дрімучим симпатиком комуністів. Проходячи повз мене, він нібито між іншим прокричав на вухо глухій бабці Шурі: «Вот из-за такого бандеровского быдла (кивнув головою у мій бік) мы и страдаем в этой вшивой стране!».
Не стерпів я, грішний, відрізав йому:
– Вошивий твій рот, паскудо, а сам ти – мізерна гнида! Жаль навіть гілляки для подібних тобі...
Ну чого я так рано повернувся із рідної Сумщини?! Щоб смоктати валідол і ковтати пігулки від підвищеного тиску й головного болю?
А на другий день треба їхати на похорон – помер мій колега-письменник Яків Іванович Захаров.
Голюся, мию голову. Одягаюся в усе чисте, відпрасоване.
Довго чекав рейсового автобуса, бо на маршрутку не було грошей. Пізніше я довідався, що мало не всі автобуси були задіяні в «десанті» до Києва – на підтримку гаряче любленого луганцями Януковича.
Нарешті сідаю до великого автобуса, займаю вільне місце. А вже через пару зупинок поступаюся ним симпатичній молодиці з дитям, а сам проходжу до передніх дверей.
На потрібній зупинці, пропустивши наперед молоду жінку, готуюся до виходу. Показую водієві свій «оберіг» – пенсійне посвідчення.
– Да выходи уже, вонючка! – гаркає «водила». – Развелось вас...
– Це ти мені таке говориш? – здивовано перепитую. – Я не вонючка, бо, перш за все, я чистіший за тебе, а по-друге, що ти собі дозволяєш?! Я літня людина, ветеран праці, тож маю єдину нікчемну пільгу: безкоштовний проїзд у громадському транспорті.
– Спрыгивай уже, – хамить водій і далі.
Не зв’язуватися ж мені з цією моральною «вонючкою», яка за п’ятдесят копійок готова тебе роздерти. Обурений, ображений і принижений ні за що, виходжу з автобуса. Хамство в Луганську завше було в моді, але нині воно розцвіло й розгалузилося. І нікого це не дивує вже, бо ніхто із пасажирів автобуса не обурився, не зробив зауваження водію-хамлюзі. Не знаю, чи мені слід зневажати своїх земляків, чи жаліти їх так, як жалію я бездомних собак і котів.
Якова Івановича я поховав. А на поминки не пішов, пославшись на болі в шлунку. Компанія не та – незадоволені українською владою старики, невиправні, як я зрозумів з їхніх розмов на цвинтарі, шовіністи…
Та вже досить про остогидлий мені Луганськ – місто мого занапащеного життя. Повернуся я до приємної та цікавої подорожі в містечко Батурин. Ось він, перед нами, щойно ми переїхали автомобільний міст через крутоберегий Сейм. Тут річка значно ширша, аніж в путивльських лісах, у середній своїй течії. «Гарне місто для гетьманської резиденції обрав собі Іван Степанович, – мимоволі подумаєш про Мазепу. – І рельєф місцевості підходить для оборони ззовні, і природа сприяє філософським роздумам про життя взагалі та про краще майбутнє для України».
Люди, із якими нам довелося перемовитися, блукаючи вулицями Батурина, доволі непогано знають історію свого славетного містечка. Воно й не дивно, оскільки протягом останніх років на заповідній території ведуться археологічні розкопки, тривають реставраційно-відновлювальні роботи, проводяться різноманітні просвітницько-пропагандистські акції. Люди ж все бачать і чують, світогляд їхній мимоволі розширюється, зароджуються й набирають все більшої сили патріотичні почуття.
Цікаву екскурсію відбули ми відновленою резиденцією генерального писаря Кочубея – нині там працюють компетентні екскурсоводи, істинні знавці своєї справи. Прискіпливий (бо найбільше прагнув дізнатися про істинні масштаби трагедії Батурина та героїчне самозречення гетьмана Мазепи) Володимир Просін одержав повне задоволення від тієї історичної правди, яку почув із вуст історика-екскурсовода. З’ясовано й згладжено всі розбіжності, що досі існували (і ще існуватимуть) у художній літературі та наукових розвідках про епоху Мазепи, розставлено всі крапки і коми, і в результаті заясніла Велика Істина!
Прикрою була лишень коротенька розмова (уже на виїзді з Батурина під чорнохмарим дощем, який зарядив) зі священиком – вірним слугою чужого нам Московського патріархату. Вродливий, уже сивіючий гуцул у чорній рясі намагався переконати нас у справедливій місії батуринського ката й царського прихвосня Меншикова. Мовляв, ніякої різні тут не було, а якщо хтось і постраждав, то не від руки старших братів-москалів, а через дикість і кровожерність калмиків і башкирів, які були в російському війську. І взагалі, твердив батюшка, помста була спрямована проти зрадника Мазепи, а простий народ тут ні до чого...
– Їдьмо, Володю, – обірвав я блюзнірський монолог гуцула в рясі. – Дощ посилюється, а нам неодмінно треба ще за білого дня дістатися Пустовійтівки. Дорога ж не близька...
І ми рушили. Проскочили чималий і вельми урбаністичний за сучасними мірками Конотоп, і загубилися в незнайомих просторах Сумщини, у тих місцях, де я, корінний сум’янин, ще ніколи не бував. Ми не знали, куди прямуємо, хоч і визначили свій подальший маршрут на Ромни, себто на південь від Конотопа. Треба б у когось розпитати, але ж людей на шляху не видно. Аж ось вказівник: «Дубов’язівка».
– Ми прямуємо на Суми, – кажу Володі. – Поворот на Ромни давно, виходить, проскочили. Треба шукати якусь дорогу в південному напрямку від Дубов’язівки.
Розпитуємо місцевих дядьків. Ті охоче розказують: їдьте туди, направо, через такі-от села, мимо великого водосховища і тому подібне. Їдемо в указаному напрямку, твердо вірячи в наше давньоукраїнське: «Язик до Києва доведе!» І таки довів – до Ромна, Ромнів, Ромену... Думаю, що праві ті краєзнавці, які виводять назву свого міста від назви річечки, правої притоки Сули, а тій назва дісталася, очевидно, від назви рослини ромена. Отож – Ромен. Саме ця уточнена назва і вказана на великому «біг-морді», що при в’їзді до міста.
Звісно, усього Ромена – Ромна – Ромнів ми не змогли побачити за одну-однісіньку передвечірню годину, а от центральну його частину трохи роздивилися: гарне місто – не Глухів, і все ж... Широка – головна в місті – площа. Охайні, привабливої, ще, мабуть, дореволюційної архітектури, будинки, багато зелені. Яскраві, по-європейськи багаті вітрини шопів і маркетів (дикунські назви для давньоукраїнського міста!), помірна кількість транспорту і роздолля для пішоходів.
Якраз на площі святкувалося весілля – молода пара аж світилася щастям посеред юрми рідні та друзів. Видовище нам сподобалося – не часто таке побачиш сьогодні, а на нашій Луганщині подібного чогось і не буває.
Я попросив Володю Просіна увічнити мене біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Пам’ятник унікальний, зведений у чудовій місцині ще далекого двадцять четвертого року, в епоху українського відродження. Автор пам’ятника – нині вже покійний скульптор, драматург і кінорежисер Іван Кавалерідзе.
А тепер – на Пустовійтівку! До неї якихось п’ятнадцять кілометрів. Подолали ми їх дуже швидко, скупившися перед тим у приміському магазині: набрали хліба, ковбаси, чаю, різних напоїв.
І тінисту вулицю, і хату, у якій живе товариш мого дитинства Іван Васильович Івануна, знайшли досить швидко, бо ж іще минулого року побували тут. Володя Просін як водій має майже унікальну пам’ять.
Іван побачив мене крізь відкрите вікно й хутенько вибіг назустріч. Щиро обнялися, обоє радіючи можливості знов поспілкуватися, пригадати все те хороше (а може й не дуже хороше), що пов’язувало нас, хутірських дітлахів, у далекі й напівзабуті часи.
Над затишним давньокозацьким селом хутко западав притомлено-спекотний липневий вечір. Пустовійтівка, неабияк збуджена добрими перемінами, готувалася до великого й визначного свята, яке має відбутися завтра, шістнадцятого числа, – «Кайдашевої ради». За попередніми чутками, на нього мають з’їхатись українські козаки з усіх усюд і країв, районне, обласне та республіканське чиновництво, навіть Президент Ющенко, можливо, з’явиться на церемонії освячення відновлюваної дерев’яної церкви вісімнадцятого століття, спорудженої земляком, кошовим отаманом Великого Війська Запорозького Низового Петром Калнишевським. Отим, якого матушка-цариця запроторила, була, на північні Соловки – доживати віку в холодному кам’яному мішку. Отим самим, що дожив у неволі (останні кілька років уже прощеним і помилуваним) до ста дванадцяти літ... Яке ж могутнє було пустовійтівське коріння кряжистого запорозького дуба-нелиня!
Вечеряли ми на подвір’ї Іванової садиби – зварений на свіжому повітрі, під вечірніми зорями, традиційний козацький куліш смакував особливо передсвятково! Було за що похвалити кашоварів – Володю Просіна та Сергія Мандрикіна: молодці, козарлюги сватівсько-слобожанські. І молодці також ті, хто сьорбав цей український «делікатес», нахвалюючи його – педагоги, музиканти, поети сумсько-луганські...
Володя і Сергій заночували в наметі, тут же, на подвір’ї. Я і Василь віддали перевагу м’яким ліжкам у будинку.
Спалося добре. Бо таки натомилися за довгу дорогу.
А наступного ранку, поснідавши, гуртом пішли гуляти святково-збудженим селом. Звідусюди до історичного центру Пустовійтівки поспішали групки людей. Старі, молоді та багато дітей різного віку – до найменшеньких, які сиділи на плечах у батьків і широко розплющеними оченятами спостерігали майже казкове для них дійство.
Найбільше люду зібралося на площі біля відновлюваної церкви. Тут я невдовзі зустрівся з Олександром Дудником, генерал-отаманом (яке звання у нього, я й досі не зрозумію, хоч свого часу й служив у війську) – він приїхав із Луганська разом зі старобільським козачим полковником. Обнялися, обмінялися враженнями.
Ближче поспілкувався я із Григорієм Хвостенком – кореспондентом обласної газети «Сумщина». Ми знайомі давно, уже понад два десятки років. Колись Григорій навчався у Львівському університеті, був одружений з відомою поетесою Надією Степулою. Нині він має за дружину чудову поетесу Тамару Герасименко. З нею я також трохи знайомий.
Що ще запам’яталося мені з того, що діялося в Пустовійтівці? Президент України не приїхав на «Калнишеву раду» – люди були розчаровані. Замість найвищого гостя були високі державці з Києва, обласне керівництво. Але мені це не було цікавим, то ж ми, нашвидку перекусивши в парку гарячими стравами з димком, зазбиралися в дорогу. Іван Васильович порадив нам не їхати до Сум, а взяти напрямок на Липову Долину, Гадяч, Охтирку – так, буцімто, ближче до Харкова.
Отож, до зустрічі, друже мій дорогий Іване! Може, й зустрінемося деінде: на Рудці, у Пустовійтівці, у Луганську? Я запрошу тебе на свій ювілей, якщо дасть Бог дожити до нього...
Чудова українська земля, а особливо ж її слобожанські мальовничі закутки! Оаза цієї краси богоданої – Липова Долина. Сподобались і Гадяч на Пслі, й Охтирка на Ворсклі.
Богодухів, Харків, Чугуїв ми проїхали без зупинок. Підвечеряти вирішили на узбіччі автомагістралі Харків – Ростов (Володя Просін поклав собі за мету завезти мене до Луганська коротшим шляхом: Ізюм – Слов’янськ – Дебальцеве)...


17 – 18.07.2006
Батурин – Пустовійтівка – Луганськ